ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКО-ПРАВОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ НАН УКРАЇНИ ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ В УМОВАХ МІЖНАРОДНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ Донецьк 2011 Правове забезпечення економічного суверенітету вумовах міжнародної інтеграції Розділ до доповіді з дослідницького проекту «Національний суверенітет України в умовах глобалізації» Доповідь підготовлена за результатами досліджень, проведених у 2010 р. згідно з планом НДР ІЕПД НАН України, академіком НАН України В. К. Мамутовим із використанням проекта «Концепції правового забезпечення економічного суверенітету в умовах міжнародної інтеграції», опрацьованої спільно з канд. юрид. наук О. О. Ашурковим. Проект обговорено на «круглому столі» 23 листопада 2010 р. і розглянуто Вченою радою ІЕПД 27 грудня 2010 р. У доповіді використано також матеріал, наданий канд. юрид. наук Г. Д. Джумагельдієвою (розділ ІІІ, «б»). (відповідальнийред. академік НАНУкраїни В.К. Мамутов) Доповідь розглянуто і схвалено Вченою радою ІЕПД НАН України 28 березня 2011 р. ЗМІСТ І. Поняття економічного суверенітету.................................................................. 4 ІІ. Обов'язковість постійного моніторингу погроз суверенітету і протистояння їм..................................................................................................... 10 ІІІ. Правове сприяння економічному самопосиленню як внутрішньому забезпеченню суверенітету .................................................................................. 27 а) обов’язковість загальнодержавного планування........................................... 29 б) сприяння енергозбереженню, енергетичної безпеки.................................... 36 в) сприяння підвищенню ефективності АПК, продовольчої безпеки ............. 53 IV. Економіко-правові орієнтири міжнародній інтеграції............................... 66 V. Відповідальність високопоставлених чиновників за шкоду, заподіяну економіці ................................................................................................................ 74 Стислі висновки..................................................................................................... 80 Додатки: 1. Контури можливогоЄдиного економічного просторуЄСіСНД. 2. Виступ на методологічному семінарі 15 березня 2011 р. 3. Доповнення до докладу за результатами обговорення на семінарі таученій раді. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ ВУМОВАХ МІЖНАРОДНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ І. Поняття економічного суверенітету 1. Поняття економічного суверенітету – одно із самих заплутаних у літературі, воно стикається й перетинається з безліччю інших. Найбільш компактним і прийнятним уявляється визначення економічного суверенітету в якості верховенства держави у внутрішніх економічних справах і економічної рівноправності держави на міжнародній арені. Друге, як правило, неможливо без першого. Забезпечення першого сприяє й забезпеченню другого (або навіть виступає одночасно як забезпечення другого). І те, і інше вимагає урахування однакових економічних факторів. У той же час зміцнення суверенітету на міжнародній арені сприяє економічному зміцненню держави й у «внутрішньому напрямку». Суверенітет – одне з основних якостей народу, організованого в державу – у соціально-політичну спільність (систему), що називається державою. Це – панування над певною територією, самоврядування народу на певній території, незалежне від інших народів – держав, право самостійно вирішувати всі свої справи, не просячи на це дозволу ні у кого. У підґрунті суверенітету – економічна самостійність, що базується на економічній самодостатності. «Незалежність у внутрішніх справах насамперед означає самостійність держави у вирішенні ключових питань суспільно-політичного й економічного розвитку. У Декларації про принципи міжнародного права, прийнятої ГА ООН 24.Х.1970 р., зазначено, що кожна держава має невід'ємне право вибору політичної, економічної, соціальної й культурної системи без втручання з боку інших держав»1. Поняття «економічний суверенітет» у літературі застосовується в різному контексті. Так, А.Гальчинський присвятив економічному 1 «ЮЭ». – Т. 5. – 2003. – С. 685. суверенітету один з параграфів монографії, виданої у 2002 р.2 Він розглядає проблему зміцнення економічного суверенітету, але не розкриває зміст цього поняття. Судячи з контексту, автор стурбований захистом від «економічного диктату Москви», тобто від обмеження зовнішньої силою і вказує на те, що питання про шляхи збереження свого економічного суверенітету в українській політиці значною мірою залишаються «в тіні» 3. У спеціальному розділі «Економічний суверенітет України та її безпека» фундаментальної роботи «Економічна теорія»4 економічний суверенітет України визначається як «власність українського народу на своє національне багатство, на підґрунті якого уповноважені народом органи влади самостійно здійснюють регулювання економіки й зовнішньоекономічної діяльності в його (народу) інтересах» (с. 545). Під національним багатством розуміється «сукупність створених і накопичених у державі працею всього суспільства матеріальних і духовних благ – рівень освіти, виробничий досвід людей, майстерність і обдарованість населення, інтелект націй, а також природні ресурси» (с. 545). При цьому вказується, що «Основною формою національного багатства в сучасних умовах є загальноосвітній, загалькваліфікаційний і культурний рівні головної продуктивної сили, рівень її мислення, що знаходить відображення в інтелекті нації, тобто здатності народу освоювати нові знання й інформацію і створювати на цій основі нові види техніки й технології, товарів і послуг, здатних конкурувати на світовому ринку» (с. 545). Тобто головне багатство – «мізки». Економічний суверенітет – поняття не тільки економічне, але й юридичне, поняття економіко-правове. В юридичній літературі 2 Див. Гальчинський А. Україна – на перехресті геополітичних інтересів. – К.: Знання України, 2002. – 176 с. 3 Там же, с. 134. Цікаво, що, ратуючи в наступному параграфі за євроінтеграцію, автор (у той час директор Національного інституту стратегічних досліджень, доктор економічних наук) ніяк не згадує про зв'язок вступу до ЄС із проблемою збереження економічного суверенітету. У такий спосіб мова по суті йде не про проблему забезпечення економічного суверенітету України у зв'язку із глобалізацією й інтеграцією, а тільки про економічні відносини з Росією. Але й вони розглядаються тільки в одному аспекті. Тобто питання зачіпалося, але не вирішувалося. 4 Див. Экономическая теория / подред. С.В.Мочерного. – К.: Знание. – Изд. 2-е. – 2003. – 662 с. відзначається, що хоча воно й часто вживається в теорії й практиці держав, однак залишається однією із самих заплутаних і не до кінця досліджених правових категорій5. «В економічних концепціях поняття економічної незалежності іноді використовується фактично як синонім досягнення високого рівня розвитку, що забезпечує державі економічну самостійність – матеріальну основу суверенітету держави» (с. 202). «Економічний суверенітет – це верховенство у внутрішніх економічних справах і економічна рівноправність держави на міжнародній арені» (с. 209). Суверенітет над ресурсами й усією економічною діяльністю (с. 209). «Економічний суверенітет – це не суверенітет в економічній області, а суверенітет економічного змісту» (с. 213). У чому відмінність автори не пояснюють. Вони також визначають економічний суверенітет як «сукупність юридичних правил, яка встановлює взаємні зобов'язання держав, що гарантують для кожного з них і всіх разом суверенне право вільно розпоряджатися своїми ресурсами, багатствами й усією економічною діяльністю й суверенне право на рівноправну участь у міжнародних економічних відносинах». Поняття економічного суверенітету значною мірою збігається з поняттям економічної безпеки. По суті мова йде про один і той самий предмет, але він розглядається в різних ракурсах: про економічний суверенітет ми говоримо як про складову частину або бік державного суверенітету (суверенітету держави), а про економічну безпеку як складову частини національної безпеки. Можна взяти за основу поняття економічної безпеки, що обґрунтовано у фундаментальній колективній монографії «Глобалізація і безпека розвитку». «Економічна безпека характеризується таким станом національної економіки, що дозволяє зберігати стабільність до внутрішніх і зовнішніх 5 Див. Блищенко И.П., Дориа Ж. Понятие экономического суверенитета государства // Правоведение. – 2000. – № 1. – С. 201. Автори не говорять, чому вони вважають економічний суверенітет правовою категорією, у той час як економісти розглядають його як категорію економічну. Судячи з контексту, автори виходятьіз того, щополітична незалежність без економічної незалежності не даєповного суверенітету. погроз, здатність до розширеного відтворення й має можливість задовольняти потреби індивідуума, родини, суспільства, держави»6. У цьому випадку сукупність названих у зазначеній характеристиці «стабільності», «здатності» і «можливості» можна розглядати як складові частини економічного суверенітету. Розглянуті в монографії погрози економічної безпеки – суть зазіхання на економічний суверенітет. У той же час правове забезпечення економічного суверенітету може слугувати і правовим забезпеченням значної частини складових економічної безпеки протистояти багатьомпогрозам економічної безпеки. При аналізі економічної безпеки автори виділяють три основні фактори: економічна незалежність, яка означає насамперед самостійне формування економічної політики, здійснення державного контролю над національними ресурсами й державне регулювання економіки: усталеність і стабільність національної економіки; здатність до саморозвитку і прогресу7. 2. Для забезпечення свого політичного суверенітету держава потребує економічної самостійності, економічної самодостатності. Для забезпечення верховенства держави у внутрішніх економічних справах воно повинно бути сильним власником, «власником контрольного пакета акцій» економічного співтовариства, мати вирішальний голос у вирішенні економічних проблем, визначати стратегію розвитку й забезпечувати її реалізацію. Стратегія повинна виражати інтереси всього суспільства, забезпечувати його прогресивний соціально-економічний розвиток. Реалізація стратегії повинна забезпечуватися загальнодержавними довгостроковими, середньостроковими, короткостроковими планами соціально-економічного розвитку, що мають чіткі цілі й конкретні заходи, строки їх досягнення, конкретних відповідальних виконавців. Заходи щодо забезпечення верховенства держави у внутрішніх справах повинні сприяти і зміцненню суверенітету в зовнішніх відносинах. Але існують також 6 Див. Глобализация и безопасность развития / кол. авт. под ред. О.Г.Белоруса. – К.: НАН Украины, 2002. – 789 стр. (с. 448). 7 Див. там же, с. 449. спеціальні заходи, які спрямовані на зміцнення суверенітету або у справах внутрішніх, або у справах зовнішніх. Незаможна держава, що не володіє економічним верховенством на своїй території, що не є пануючим власником, у руках якого контрольний пакет акцій в економіці, не може бути суверенним ні усередині країни, ні в зовнішніх відносинах. Контрольним пакетом може бути державний бюджет, що акумулює більшу частину національного доходу й підкріплюваний значною масою природних ресурсів і основних фондів, що належать державі, іншими речовими правами держави, цінними паперами, правом випуску грошей, цінних паперів і контролю над їхнім рухом усередині країни й за її межами. Тільки економічно суверенна держава може забезпечувати прогресивний соціально-економічний розвиток країни, задоволення потреб своїх громадян. Економічно не самодостатнє, не незалежне не може ні нагодувати, ані захистити. Для незалежності держава (саме як і людина) повинна бути незалежною матеріально від внутрішніх і від зовнішніх суб'єктів. Ця незалежність і є підґрунтям економічного суверенітету або його сутністю. Законодавство повинно сприяти забезпеченню економічної самодостатності, незалежності, зміцненню економічної міцності держави. Правове забезпечення економічного суверенітету – один з аспектів системи правового забезпечення економіки, стрижнем якої (системи) є господарське законодавство країни. Суверенітет – верховенство. Верховенство економічне – народу власника й від імені власника – держави. Поняття «економічний суверенітет», тобто економічне верховенство відображає сутність властивості влади народу, його верховної влади над усім, що є на території держави. Усі форми власності як би «піднародні». Крім трьох галузей влади, що звичайно перелічуються, із політичної можна виділяти владу економічну. Якщо вона в руках держави, його «галузей», то економічний суверенітет забезпечується. Якщо вона в руках іншої держави або недержавних структур, то суверенітету немає. Ні економічного, ні державного в цілому. Поняття «економічна самостійність», «економічний статус», що застосовуються в законодавстві, співвідносяться зпоняттям економічного суверенітету. Право повинно забезпечувати саме економічне верховенство народу, організованого в державу, а не просто виконувати роль сторожу чужої власності. І статус усіх інших допущених на його території й охоронюваних їм форм власності визначає сама держава. Право власності держави може обмежуватися тільки самою державою з урахуванням їм же встановлюваного статусу інших власників. Володіючи економічним суверенітетом, держава може передавати частину свого майна іншим, а може націоналізувати (конфісковувати, реквізувати) майно інших власників на своїй території в порядку, встановленому їм же самим видаваними законами. Держава здійснює економічну владу в межах, встановлених законом. Законодавство, що визначає й закріплює основи економічного ладу, що регулює господарську діяльність, виступає як система засобів правового забезпечення економічного суверенітету. Цей засіб був використаний Верховною Радою України, що прийняла у 1990 р. закон «Про економічну самостійність». Цей закон і окреслив основний зміст економічного суверенітету країни. Внутрішньою опорою економічного суверенітету є господарський порядок, встановлений і діючий у країні8. Правова характеристика економічного статусу країни визначається в стислій формі положеннями її Конституції про основи економічної системи й сукупністю норм економічного законодавства. Ця сукупність повинна бути виражена у формі, доступної для вивчення й розуміння іншими державами, власними й іноземними громадянами. Найбільш зручною в цьому плані формою, що доповнює Конституцію, є відповідні кодекси, що консолідують правові норми в систематизованому виді. 8 Див. Теория хозяйственного порядка. – М.: Экономика, 2002. – 463 с.; Хозяйственное право. – К.: Юринкоминтер, 2002. – С. 19–25 и др. ІІ. Обов'язковість постійного моніторингу погроз суверенітету і протистоянняїм 1. Чому актуалізувалося питання про правове забезпечення суверенітету? Тому що в умовах посилення міжнародної інтеграції з'явилися, з одного боку, позитивні для економіки тенденції, а з іншого – підсилилися погрози суверенітету, можливості зовнішнього негативного впливу на економічні інтереси країни. Деякі види (форми) цього впливу в літературі висвітлені. Після перетворень у системі міжнародних відносин під впливом соціалістичних ідей і революцій методи обмеження економічного суверенітету інших країн з боку найсильніших капіталістичних держав змінилися. Але сказати, що порушення «сильними» економічного суверенітету «слабких» припинилися, було б викривленням реальної картини міжнародних відносин. Спроби силового нав'язування іншим країнам тих або інших пріоритетів в економічній політиці, зазіхання на їхній економічний суверенітет тривають. Особливо з боку США, що не гребують ніякими методами. Тому й виникає необхідність постійної уваги до захисту економічного суверенітету. До погрозекономічному суверенітету можна віднести: 1. Усе те, що віднесено до погроз економічної безпеки згідно із Законом «Про національну безпеку». 2. Відсутність власної довгострокової стратегії розвитку, власних довгострокових планів соціально-економічного розвитку з певними метами й шляхами їх досягнення, що призводить, зокрема, до зневаги геоекономічним положенням України. Країна, що не має власної стратегії розвитку, перестає бути самостійним суб'єктом – гравцем у світовій політиці й стає об'єктом – пішаком у геополітичних іграх інших країн. 3. Некритичне сприйняття й використання рекомендацій іноземних «радників» – самозванців, необмежений їхній доступ до центрів державної влади, до всієї інформації, наявної в розпорядженні цих центрів. Зокрема, сприйняття нав'язаної іноземними радниками, МВФ, іншими міжнародними структурами ліберально-монетаристськой моделі розвитку. Низькопоклонство перед іноземцями. 4. Постійно організовуваний іноземними структурами «витік мізків» з України в різних формах, зокрема, зманювання закордонними країнами підготовлених нами фахівців і талановитої молоді. Сприяння витоку з боку державних і недержавних структур. 5. Безконтрольне створення й функціонування на нашій території фінансованих із закордонних джерел «центрів», «фондів», «інститутів», зайнятих збором інформації й «промиванням мізків» як державному апарату, так і всьому населенню. 6. Тінізація і криміналізація економіки (один із напрямів правового забезпечення суверенітету – забезпечення детінізації й декриміналізації економіки). 7. Відкриття держслужбовцями рахунків в іноземних банках і придбання нерухомості в закордонних країнах. Це, зрозуміло перелік, що не є вичерпним. Відомі способи протистояння їх впливу повною мірою не використовуються. Як відзначає В.М.Геєць, «…інтенсивно інтегруючись у світогосподарські структури, можна втратити керованість фінансовою й грошовою системами. У деяких країнах Східної Європи, які це зробили, сьогодні 70–80 % банківських активів належать іноземним банкам. У такій ситуації говорити про незалежну грошову політику складно, хоча Україна все-таки має дотепер значні внутрішні фінансові ресурси» (с. 485)9. І далі «… при розширенні діяльності ТНК рішення стратегічного характеру можуть ухвалюватися на шкоду національним інтересам різного напряму – від експортаціі природних ресурсів до екологічних втрат. Тому Україна повинна створювати власні потужні ФПГ, а також входити в подібні міжнародні структури для того, щоб останні мали можливість відстоювати наші національні інтереси, оскільки 9 Див. ГеєцьВ.М. Суспільство, держава, економіка: феноменологіявзаємодіїтарозвитку. – К., 2009. – 863 с. вони завжди зацікавлені в політичній підтримці «власних» урядів, яким платять податки» (там же, с. 490). Тим часом в Україні закон про такого роду структури – промислово-фінансові групи – недавно скасовано. Відповідно до Декларації про державний суверенітет України, прийнятий Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р., складовою частиною державного суверенітету є економічна самостійність України. У розумінні Декларації (розділ IV, абзац перший) це означає, що Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплюєйого в законах. У Декларації вказується, що земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси, які перебувають у межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу й виняткової (морської) економічної зони, увесь економічний і науково-технічний потенціал, створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету республіки й використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян. Сукупність використовуваних у Декларації понять економічної самостійності, економічного статусу Української РСР, кола власності її народу по суті є характеристика економічного суверенітету як складової частини державного суверенітету. У такий спосіб можна констатувати, що в різних джерелах економічний суверенітет характеризується через економіко-правові поняття економічної безпеки, економічної незалежності, економічного статусу. Суверенітет країни в цілому та економічний суверенітет зокрема залежать від наявності у країні «мозкових центрів», що сприяють рішенню завдань забезпечення такого суверенітету. Наявність таких центрів залежить від уваги держави до створення умов для їхнього формування й функціонування. Сприяти забезпеченню суверенітету країни можуть по визначенню свої власні «мозкові центри», а не структури іноземних держав. Тим часом на практиці склалася така ситуація, що державні органі, які вирішують найважливіші економічні питання, протягом двох десятиліть перебувають під сильним впливом не вітчизняних, а іноземних структур. Ця багаторічна практика показує, що економічному суверенітету такий стан справ не сприяє. Як відомо, з перших днів так званої перебудови (як до здобуття незалежності, так і після знаходження) досить розповсюдженим був міф – «Захід нам допоможе». Багато тих, хто «робить погоду», орієнтувалися не на раціональне використання власного величезного потенціалу України, а на іноземні подарунки. Нам дійсно дечим допомогли. Але не сприянням розвитку економіки, технічному переозброєнню підприємств, впровадженням нових технологій. В основному нам дарували поради, рекомендації, гранти окремим вченим на розробку проблем, що цікавлять грантодавців. Ефект двадцятилітньої «допомоги» скоріше негативний, ніж позитивний. Віртуальна допомога Україні обернулася реальним сприянням розвитку інших країн (наприклад, Туреччини) за рахунок «перекачування» ресурсів України. Зруйновано багато підприємств у всіх галузях господарства, знизився рівень освіти, багато фахівців і інших громадян покинули країну, ще більша кількість змушена шукати некваліфіковану роботу за кордоном. У світлі сказаного, природно, актуалізується питання: вірним шляхом ми йдемо, сподіваючись не на власні сили, а на утриманську установку одержання зовнішньої допомоги. Та й чи є взагалі у нас чітке уявлення про те, куди ми йдемо, яка мета руху, яка програма й етапи її досягнення. На жаль, мета не проглядається, програми або довгострокового (як, втім, і короткострокового) плану немає. Але ми все-таки кудись переміщаємося, несучи більші матеріальні й моральні втрати, одержуючи все нові й нові негативні результати. Ідемо не по глибоко усвідомленому нами самими шляху, а нас, як сліпих, ведуть якісь своєкорисливі іноземні поводирі. Можна погодитися із заявою голови Верховної Ради України В.М.Литвина, який сказав на одній із прес-конференцій: « У мене таке враження, що хтось цілеспрямовано реалізує сценарій руйнування країни, щоб потім за безцінь, по залишковій вартості взяти її в керування»10. Не знаю, кого в цьому випадку мав на увазі В.М.Литвин, але тривалий час, перебуваючи у вищих ешелонах влади, він, напевно, знає або припускає, хто цей сценарій розробив і хто його реалізує. Із заявою голови Верховної Ради перегукується заява голови Комітету з питань промислової і регуляторної політики та підприємництва Верховної Ради Н.Ю.Королівської про необхідність встановлення відповідальності за економічне шкідництво – «… от чого нам зараз предметно бракує – кримінальної статті про шкідництво. Занадто багато в нас мисливців під видом безкомпромісної політборотьби валити залишки економічного устрою»11. І цетакож говоритьдобре інформована людина. Обґрунтованість такого роду висловлень загального характеру підтверджується конкретними фактами із законотворчої практики самої Верховної Ради, яка під впливом подарованої нам у процесі «допомоги» ідеї невтручання держави в економіку, прийняла кілька законів, у тому числі Цивільний кодекс, зі шкідливими для економіки лазівками. Неспроможність названої ідеї підтвердила практика. Про лазівки вже говорилося й на парламентських слуханнях, і в центральній пресі12. Але вони чомусь не усуваються. Лауреат Нобелівської премії В.В.Леонтьєв – один з небагатьох, а можливо і єдиний сучасний економіст, що добре знає економічні системи і СРСР, і США, і Японії, і Європи, попереджав, що при реформуванні нам потрібно орієнтуватися на встановлення змішаних систем європейського типу і Японії й не рекомендував орієнтуватися на американську систему13. Усі вчені-юристи знають також, що правова система США суттєво відрізняється від близької нам європейської континентальної системи. І ми зробили вірний вибір, орієнтуючись на останню. Проте, нам не тільки 10 Аргументы ифакты в Украине. – 2009. – 15 октября. 11 Королевская мечта // Донбасс. – 2009. – 23 июля. 12 Див., наприклад, Рейдерство в законе // Зеркало недели. – 2008. – 11 октября; Вредоносные лазейки // Закон ибизнес. – 2009. – 10 апреля идр. 13 Леонтьев В.В. Экономические эссе. – М.: Изд-во Полит. лит., 1990. – С. 13–15. нав'язали американський досвід «економікс» (включаючи фінансові піраміди), але й нав'язують американські рецепти по «реформуванню», що обмежують суспільні інтереси. До числа «троянських коней», що фінансуються через океан, відносяться й деякі структури, що розмістилися в Києві, які періодично «підживлюють» спроби торпедувати законодавчі акти України, що утрудняють протиправне захоплення суспільної власності, а також і деякі інші махінації. Такі спроби було підтримано у свій час одним із колишніх міністрів юстиції України, який прибув до нас із тих же США. Але ж це пряме порушення Закону «Про основи національної безпеки», в якому такі діяння кваліфікуються як погрози, що призводять до нестабільності господарського законодавства, дезорганізують економіку та відлякують інвесторів14. Але наші центральні органи зазначеним спробам не протидіють. Вищеназвані лазівки не тільки не усуваються, а, навпаки, спостерігається прагнення створювати всі нові й нові. Пухкі законопроекти готуються нерідко не для того, щоб розв'язати якесь актуальне питання, а для того, щоб створити додаткові можливості для махінацій. Великий обсяг їм надається з метою, з одного боку, створити видимість нібито великої виконаної роботи (небезкорислива симуляція кипучої діяльності), а, з іншого – завуалювати, сховати у великому тексті дійсну його ціль. Тим часом, така маса законопроектів, яка щодня вноситься на розгляд до Верховної Ради, для регулювання економіки не потрібна. Потрібно більше уваги приділяти економічному аналізу й обґрунтованості законопроектів. У той же час визнається, що в умовах інтеграції, інтернаціоналізації, глобалізації «необмежений суверенітет об'єктивно не може існувати органічно»15. Але необмежене його порушення також неприпустимо. Однак фактично іноземне втручання у внутрішні справи України, вплив на її зовнішню і внутрішню політику постійно здійснювалися протягом усіх років її юридичної незалежності. Ніхто за це не ніс відповідальності, тобто 14 ВВР Украины. – 2003. – № 39. – Ст. 351. 15 ЮЭ. – Т. 5. – 2003. – С. 685. вважалося таке становище нормальним. Необхідно цю позицію переглянути й активно протистояти негативному впливу зовнішніх сил. 2. Особливістю сучасного стану світового господарства є процес міжнародної інтеграції, який безпосередньо впливає на міждержавні економічні взаємостосунки, рух товарів, капіталів, трудових і інформаційних ресурсів. За останню чверть століття обіг світової торгівлі товарами й послугами зростав у півтора рази швидше, ніж світовий ВВП. У цілому у світі обсяги транскордонного перетікання капіталу за останнє десятиліття збільшувалися втроє швидше, ніж ВВП і вдвічі швидше, ніж обіг міжнародної торгівлі. Таким чином, світове господарство перетворилося у величезну систему взаємостосунків, де самим вигадливим чином перетинаються економічні інтереси як держав, так і промислових, і торгівельно-фінансових корпорацій, переміщаються, ігноруючи будь-які кордони, величезні маси капіталів, товарів, реальних і віртуальних послуг, що обумовлюють долю і шляхи розвитку не тільки окремих суб'єктів господарювання, але й цілих держав. Тому вписатися в цей процес із забезпеченням власних інтересів є завданням вкрай не простим, але поки ще реальним. У цьому випадку слід мати на увазі, що будь-яка інтеграція крім переваг накладає й певні обмеження на свободу розсуду держав, у такий спосіб обмежуючи тією або іншою мірою економічний суверенітет. Таким чином, кожний учасник інтеграційного процесу, погоджуючись на співробітництво, повинен зважити, чи коштують переваги, які здобуваються, тих обмежень, які він приймає на себе як суверенна держава. Зважений вибір можливий тільки при наявності усвідомленої довгострокової цілісної програми розвитку економіки, у тому числі її зовнішньоекономічного сектора. У цей час Україна є членом багатьох міжнародних організацій і регіональних інтеграційних об'єднань. Це накладає на неї цілий ряд різноманітних зобов'язань, які знаходять відображення в тому числі й на економічних інтересах держави. Однак інтеграція по своїй природі є процесом інтернаціональним, тобто здатним до розвитку тільки тоді, коли тим або іншим способом враховуються інтереси всіх його об'єктивно взаємозалежних учасників. Головні загальні правила поведінки, які встановлюються документами міжнародних організацій і інтеграційних об'єднань, створюють певні можливості для «новачків». Так, наприклад, кількість держав-експортерів капіталу всього за кілька років (1998 – 2006 рр.) виросла з 37 до більш ніж 100. Але потенційні можливості слід вміло використовувати, що досить складно, вимагає досить високої кваліфікації. Уявлення про те, що Україна в ході інтеграції поринає в упорядкований і завбачливий діловий простір, не є обґрунтованим. Серед вітчизняних виробників найбільш «чутливими» в умовах інтеграції вважаються гірничо-металургійний (далі – ГМК), агропромисловий (далі – АПК) комплекси й деякі інші галузі економіки держави, які раніше інших повинні зазнавати можливі переваги або понести втрати від участі України в інтеграційних об'єднаннях. Наприклад, ГМК є базовою галуззю, діяльність якої виявляє собою барометр ділової й інвестиційної активності у країні. Галузь забезпечує мільйони людей роботою, до 40 % валютних надходжень і є лідером по експорту продукції серед інших галузей. Крім того, тільки на чорну металургію доводиться до чверті обсягів промислового виробництва країни. Але рецесія на світовому ринку металопродукції значно послабила позиції українського ГМК. Більше того, по даним ДП «Укрпромзовнішекспертиза», скоротився сам внутрішній ринок, а також частка вітчизняних підприємств у ньому. На даний час імпортери вже контролюють близько третини внутрішнього ринку. Останнім часом на ринку з'явилися і транснаціональні корпорації шляхом купівлі галузевих активів. Проведений у 1999–2002 рр. на підприємствах ГМК економічний експеримент, метою якого було створення умов, необхідних для збільшення обсягу виробництва продукції й надходжень до бюджету, шляхом надання їм податкових пільг, себе повністю виправдав, але засоби, які було застосовано в ході проведення експерименту, не відповідали вимогам Світової торговельної організації (далі – СОТ), тому в сучасних умовах є неприйнятними. А це є приводом для пошуку нових інструментів, не врегульованих документами СОТ, а також прямо не заборонених, або вдосконалення вітчизняного законодавства відповідно до вимог СОТ. Не менш важливою галуззю для України є АПК. Сільське господарство забезпечує близько 13 % загальної валової доданої вартості, у цьому секторі зайнято близько 6 млн. осіб (19,8 % працездатного населення), але співвідношення між валовою доданою вартістю, що створюється в ньому, і зайнятим працездатним населенням, вказує на низьку продуктивність. Вітчизняний АПК слабко інтегрований у систему міжнародної торгівлі. Тим часом, незважаючи на потужний потенціал, експорт сільськогосподарської продукції становить ледь більш 10 % від загального експорту держави. Враховуючи наявні сільськогосподарські ресурси, торговельна політика набуває критичного значення для майбутнього росту АПК. Сприяння розвитку ГМК і АПК потрібно здійснювати таким чином, щоб забезпечувати зростання із їхнього боку замовлень нашому машинобудуванню, що у свою чергу повинно сприяти підйому цієї галузі – двигуну технічного прогресу, підприємствам інших галузей нашої економіки. 3. Правове забезпечення економічного суверенітету в зовнішніх відносинах – це не одноразовий акт, який може бути розроблений і прийнятий раз і назавжди, а постійна турбота і робота держави з використанням економіко-правових засобів, безперервний моніторинг, аналіз, правове супроводження зовнішньоекономічної діяльності, аналіз і запобігання вищеназваних погроз. Це динамічний процес, адекватний динаміці розвитку світового господарства, міжнародних економічних відносин, різновид правової роботи в народному господарстві, що повинна ґрунтуватися на принципі комбінації економічних інтересів держави, її незалежності з розумними самообмеженнями у зв'язку з об'єктивною тенденцією міжнародної інтеграції. Ця правова робота не просто повинна ґрунтуватися на принципі комбінації, але й забезпечувати таку комбінацію шляхом використання головним чином норм міжнародного господарського (економічного) права. Прикладом прагнення до забезпечення комбінації суверенітету й інтеграції з використанням економіко-правових засобів може слугувати пропозиція Кабміну про створення міжнародного консорціуму по транспортуванню газу з Азії у країни ЄС через територію України, підписання угоди про співробітництво в енергетичній сфері й т.п. Досвід останніх десятиліть, як сказано вище, свідчить, що економічна інтеграція без тих або інших обмежень економічного суверенітету навряд чи можлива. Але треба домагатися, щоб обмеження не перевищували одержувані вигоди. Аналіз показує, що придбання Україною членства в тих або інших міжнародних організаціях, регіональних інтеграційних об'єднаннях на умовах, які намагалися перед нею висувати дійсні члени цих організацій, у випадку не вживання необхідних заходів, може підсилити напівсировинну орієнтацію національної економіки. Наприклад, при вступі до СОТ Україна погодилася на такий рівень державної підтримки й захисту національної промисловості, який значно нижче, чим той, що надається товаровиробникам західних країн. Розвинені держави, США і країни Євросоюзу забезпечують технічний і економічний розвиток за рахунок ефективної системи державних і ринкових інститутів, у тому числі й за допомогою заходів захисту національних виробників від конкуренції з боку імпортерів (зокрема, за допомогою нетарифного протекціонізму, який порушує принципи СОТ), надають державну підтримку національної промисловості шляхом прямого й непрямого субсидування, експортного кредитування, державних замовлень, збільшуючи в такий спосіб їх конкурентоспроможність на світових ринках. Де-факто, загальні норми й вимоги міжнародних документів не завжди дотримуються провідними державами в їхній торгово-економічній політиці щодо інших країн. Незважаючи на об'єктивність процесу зростання світової економічної взаємозалежності, так звані розвинені країни тільки додають цій проблемі гостроти, вносять до нього елементи суб'єктивізму, намагаючись спрямовувати цей процес у вигідному для себе руслі, надати йому характер не взаємодії, не взаємозалежності, а просто залежності однієї групи країн від іншої. У нашому випадку лібералізація зовнішньої торгівлі по багатьом напрямкам, зниження рівня її зовнішніх митних тарифів, скасування інших бар'єрів на шляху імпорту в результаті вступу в СОТ призводить до того, що експорт деяких готових товарів у нашу країну став для іноземних виробників більш вигідним, ніж інвестування у виробництво таких же товарів усередині України шляхом створення тут філій своїх фірм або спільних підприємств. Розрахунки на те, що вступ до міжнародних організацій, регіональних інтеграційних об'єднаннь автоматично, без вживання адекватних заходів, обумовить поліпшення економічного становища країни й повністю забезпечить її економічні інтереси у міжнародних торгово-економічних відносинах і суперечках, є безпідставними. Вивчення впливу на вступ до СОТ на прикладі низки підприємств Донбасу, матеріалів міжнародних інтернет-конференцій, присвячених регулюванню господарської діяльності в умовах членства України в СОТ і забезпеченню економічного суверенітету в умовах міжнародної інтеграції, організованих Інститутом економіко-правових досліджень у Донецьку у другій половині 2010 р., інших публікацій, не дає підстав для однозначної оцінки впливу вступу України до СОТ на нашу економіку. Є плюси, є мінуси. У той же час досвід країн, що раніше стали членами СОТ, показує, що за допомогою застосування економіко-правових засобів усередині країни (зокрема, самими господарчими структурами, регіональними органами, органами місцевого самоврядування) можна зм'якшити, нівелювати або зовсім нейтралізувати негативний вплив тих або інших умов СОТ, ав окремих випадках адаптуватися до них без особливих втрат. Корисною була б координація такого роду діяльності якою-небудь компетентною суспільно державною структурою. Така структура повинна здійснювати також прогнозування й моніторинг впливу СОТ і інших міжнародних утворень, щоб вчасно використовувати при необхідності захисні економіко-правові засоби. Вибірковий аналіз більш двох десятків міжнародних угод показав, що їх не можна характеризувати в якості таких, що наносять шкоду економіці України (перелік наведено у звіті за темою за 2010 р.). У той же час, щоб одержати позитивний ефект від вступу до СОТ, треба вміло використовувати підписані документи у своїх інтересах, а не пасивно очікувати, що цей ефект прийде автоматично. Адже всі учасники СОТ будуть активно піклуватися саме про свої інтереси. Як сказано вище, необхідний постійний аналіз впливу членства держави в міжнародних інтеграційних організаціях і об'єднаннях на стан найбільше «чутливих» у даному контексті галузей її економіки, таких, зокрема, як ГМК, АПК і деяких інших, з розвитком господарської діяльності яких зв'язано формування інфраструктурних галузей економіки, науковотехнічний розвиток держави і його соціально-економічні й екологічні характеристики. Найбільш уразливих наслідків від інтеграційних процесів можна чекати для АПК країни. Останнім часом відбулася відчутна лібералізація вітчизняного сільськогосподарського ринку. Зокрема, припинена практика встановлення мінімальної митної вартості, суттєво скорочено список підакцизних товарів, значно знижені митні тарифи. Але основним наслідком для АПК буде те, що Україна погодилася на зменшення рівня захисту внутрішнього ринку від імпорту товарів іноземного походження і зменшення рівня його підтримки. Необхідно постійно здійснювати аналіз документів інтеграційних об'єднань і міжнародних організацій, членом яких Україна є або прагне стати. Найбільш впливовими можна вважати такі, як ЄС і його програми й інституції (Рада Європи, Організація по безпеці й співробітництву в Європі, Європейський банк реконструкції та розвитку, Зона вільної торгівлі ЄС та ін.); СНД, Єдине Економічне Співтовариство, Євразійська економічна співдружність і договори в їхніх межах; Організація за демократію й економічний розвиток (ГУАМ) і деякі інші. Для цього потрібно здійснити, як мінімум, інвентаризацію ратифікованих угод, а також тих, що готуються, оцінку їх впливу на економічні інтереси держави під кутом зору мети, яка повинна стати вихідною точкою для прийняття подібних рішень. Критерієм корисності того або іншого заходу може слугувати тільки відповідність досягнутих результатів рівню, який планувався. Аналіз усіх основних правових засобів, як елементів єдиної системи, і виявлення існуючих між ними зв'язків (взаємне налагодження яких може надати додаткові можливості по більш повному використанню правового інструментарію інститутів міжнародної інтеграції), можна здійснити тільки спільними зусиллями дослідників і державних структур, на які покладено функції укладання міжнародних угод і ведення зовнішньоекономічної діяльності. За результатами діагностики треба визначати, які заходи необхідно вживати по захисту економічних інтересів України в різних міжнародних структурах і угодах в умовах глобалізації й інтеграції. Треба також визначати, на які обмеження економічної самостійності можна піти з метою забезпечення соціально-економічного розвитку України, виходу з важкого становища, в якому вона опинилася в результаті непротивлення протягом багатьох років негативному зовнішньому впливу і проведенню руйнівних «реформ» по іноземних рецептах і вимогам. Як показано вище, забезпечення економічного суверенітету – діяльність постійна, а не одноразова. Ця діяльність потребує постійного аналізу й підготовки рекомендацій щодо просування й удосконалення правового забезпечення економічних інтересів держави й суб'єктів господарювання, вирішення проблем оптимізації регуляторної політики України, узгодження наявних вітчизняних господарсько-правових засобів і використання механізмів, закладених у документах міжнародних організацій, регіональних інтеграційних об'єднань, членом яких Україна є або прагне стати. Нагромадилися сотні правових актів, вивчення й переоцінка яких під кутом зору забезпечення комбінації суверенітету й інтеграції зажадає багато часу у процесі практики їх застосування. Постійною аналітичною роботою, моніторингом, діагностикою зовнішньоекономічної діяльності повинна займатися спеціалізована професійна державна структура. Це повинна бути досить авторитетна структура, яка б займалася й моніторингом, й координацією зовнішньоекономічної діяльності, організацією захисту інтересів України у світогосподарському комплексі. У разі необхідності ця структура могла б залучати для аналізу й експертизи по найбільш складним питанням наукові колективи або окремих вчених, що здійснюють дослідження проблем, пов'язаних з розвитком ЗЕД і їх впливом на вирішення внутрішніх проблем. З іншого боку, вчені, що здійснюють такі дослідження, могли б за власною ініціативою направляти цій структурі рекомендації по результатам своїх досліджень, що сприяло б обліку й реалізації цих рекомендацій, у тому числі відносно забезпечення економічного суверенітету України. На жаль, серед багатьох десятків міністерств, державних служб, агентств, перелічених в Указі Президента України від 10.ХІІ.2010 р. про оптимізацію системи центральних державних органів, не вдалося виявити структури, на яку покладався б обов'язок планування, координації, моніторингу зовнішньоекономічної діяльності. А така важлива функція вимагає чіткого юридичного закріплення, визначення органу, відповідального за її виконання. Міністерства закордонних справ, до веденні якого нещодавно передані торгпредставництва України у закордонних країнах, у нинішньому вигляді, а також Торгово-промислової палати для виконання названої функції недостатньо. Ігнорувати ж цю функцію господарсько-організаторської діяльності держави в нинішніх економічних і геополітичних умовах було б невірно. За рахунок скорочення неефективно працюючих ланок центрального державного апарата слід (це повинно окупитися) відтворити Міністерство зовнішніх економічних зв'язків як ланку, відповідальну за збереження й розвиток вигідних зв'язків, за сприяння в цій справі господарським структурам і координацію їх діяльності на світовому ринку. З урахуванням того, що, як буде показано нижче, геополітичні імперативи починають у цей час поступатися місцем реаліям геоекономічним, можливий інший варіант формування авторитетної структури, що забезпечує виконання названої вище функції, – реорганізація МЗС у Міністерство зовнішньої політики та зовнішньоекономічних зв'язків, з відповідним удосконаленням його структури. Пропонована структура повинна буде здійснювати також і відповідну аналітичну роботу, використовуючи спеціальну методику діагностики зовнішньоекономічної діяльності галузей економіки України. Без нарощування моці за рахунок економічно вигідної інтеграції з іншими країнами, створення потужних економічних структур, захищати свої економічні інтереси, свої суверенні права в нинішньому світі важко. Відсутність інтеграції з іншими державами загрожує економічному суверенітету в нинішніх умовах більше, ніж свідоме його обмеження в інтегрованій структурі шляхом делегування їй частини повноважень. Важливо тільки, щоб обмеження було розумним, обґрунтованим, врівноважувало переваги інтеграції, не надмірним, тобто, таким, що не представляє погрозу для збереження суверенітету в цілому, для прогресивного соціально-економічного розвитку країни, добробуту народу. Розумна міра повинна бути знайдена урядом з урахуванням багаторічної практики й наукових рекомендацій. Відповідно до офіційної післявоєнної політики США, що була спрямована на «усунення СРСР» відповідними структурами, розроблялися плани («план Ліоте») дезорганізації економіки СРСР та ухвалювалися заходи щодо реалізації цих планів. І вони були реалізовані. У ХХ столітті така практика стала звичайною в «холодній війні». Немає ніяких гарантій, що вона не застосовується й у ХХІ столітті. Згадані вище побоювання В.М.Литвина й Н.Ю.Королівської не позбавлені підстав. Не можна заспокоюватися на цей рахунок. Самозаспокоєність і безтурботність наносять більше шкоди, ніж дії конкурентів. Зважаючи на все, ніякого плану протистояння, не говорячи вже про протидію, негативному цілеспрямованому впливу на нашу економіку зовнішніх сил у нас немає. Немає навіть структури, яка б відповідала за таку роботу. Оскільки інтеграція не скасовує конкуренцію як між господарськими структурами, так і між державами, то для забезпечення економічного суверенітету потрібно мати орган, що здійснює «економічну розвідку й контррозвідку», моніторинг угод і їх виконання. Зовнішній вплив виявляється не тільки в загальному геополітичному плані. Воно виявляється й цілком адресно, при вирішенні конкретних економічних питань. В інтерв'ю журналістам глава одного із підкомітетів ВР, який приймав особисту участь у підготовці та обговоренні проекту Податкового кодексу, повідомив, що «Верховна Рада прийняла оновлений варіант Податкового кодексу в першому читанні ще 7 жовтня 2010 р. Друге читання очікувалося після 4 листопада. Однак до кінця жовтня у процес обговорення активно втрутився Міжнародний валютний фонд, який зажадав спростити фіскальне адміністрування для бізнесу, але категорично заперечував проти лібералізації податкових ставок» (див. Комсомольська правда в Україні, 20 листопада 2010 р., с. 7). Чи ледь така форма співробітництва сумісна із забезпеченням суверенітету. Не без підстав у зв'язку із цим на сторінках преси з'явилася загадка: «У застійні часи ми із Заходом були ворогами. Тепер часи змінилися й ми стали партнерами. . Питання: хто з партнерів – активний, а хто пасивний?»16. Треба сказати, аналогічне питання виникає при вивченні кимось укинутого в законодавство й у економічну науку новомодного поняття державно-приватного партнерства, тому що намітилася тенденція під прикриттям цього терміна шукати лазівки в законодавстві, що дають право перекачувати державні кошти у приватні руки. Потрібні чіткі правові рамки 16 Див. Аргумент плюс. – 2010. – 20–26 августа. – № 14. – С. 14. перешкоджання цієї тенденції. Усяке партнерство повинне слугувати державному інтересу, а не просто приватній наживі. Комітет ВР із питань європейської інтеграції, як видно з інформації, розташовуваної на сайті ВР, розглядає законопроекти тільки з погляду протиріччя або не протиріччя їх європейському законодавству без оцінки відповідності їх інтересам України. Але у всіх країнах ЄС є власне законодавство, і ніхто не вимагає його уніфікації. Потрібно тільки, щоб воно не заважало вільному руху товарів, послуг, капіталів, людей. Так що слід приділяти увагу саме тому, наскільки відповідають законопроекти економічним інтересам України, захисту її суверенітету, економічної безпеки, а не тільки тому, чи суперечать вони європейському законодавству. Україна, ставши членом СОТ, придбала певні права й взяла на себе зобов'язання, які треба виконувати. Однак участь у СОТ не перешкоджає співробітництву згідно домовленостей, що містяться в регіональних і двосторонніх торговельних угодах. Є правила, що регулюють механізм укладання регіональних торговельних угод, прийняті 10 липня 2006 р. (г. Доха, Катар) у результаті переговорів учасників СОТ. У грудні того ж року Європейська комісія дала згоду на переговори відносно укладання вільних торговельних угод з Індією, Південною Кореєю, АСЕАН, Центральною Америкою (цікаво, що ЄС є учасником СОТ паралельно з усіма країнами-членами ЄС, що періодично породжує проблеми). Крім багатосторонніх угод, укладених у рамках міжнародних організацій (СОТ, Всесвітня митна організація та ін.), ЄС є учасником преференційних угод з окремими країнами або групами країн, що спрямовані на створення митних союзів або зон вільної торгівлі. ЄС бере участь у цілому ряді таких угод, більш відомих як угоди про асоціацію. Відповідно до положень ГАТТ країни-учасниці асоціацій вільної торгівлі, як правило, звільняють основну масу товарів з митних територій країн від імпортних мит і інших митних обмежень. Безліч двосторонніх угод по вільній торгівлі схвалив за останні роки Конгрес США (див. Devust Y., Serdareic E. The World trade organization and regional trade agreements // Durham, 1997. – Vol. 18, № 1. – Р. 1–75). При дослідженні проблеми співвідношення загального права СОТ із правом ЄС серед принципів тлумачення норм виділяється принцип збереження суверенітету (див. Pitschas Ch. Neumann Ch., Her hand Ch. Wto-recht in Fallen. – Baden-Baden: Nomes, 2005. – 392 S.). Членство в СОТ – це не тільки певні обмеження, але й можливості правового захисту економічних інтересів з використанням механізмів СОТ. Це також можливість брати участь у подальшій еволюції права СОТ. Зі сказаного можна зробити висновок, що обмеження суверенітету окремих країн загальним правом СОТ не носять абсолютного характеру й реальне обмеження визначається не стільки самим цим правом, скільки прагненням і вмінням (кваліфікацією, компетентністю) державного апарата застосовувати укладені угоди в діловій практиці, зокрема, при вирішенні конфліктних ситуацій. Треба використовувати правові можливості захисту своїх інтересів і протистояти зовнішньому негативному тиску. ІІІ. Правове сприяння економічному самопосиленню як внутрішньому забезпеченню суверенітету 1. Юридичними засобами можна досягти багато чого, але економічний суверенітет не може бути забезпечений тільки за допомогою розумного правового врегулювання відносин з іншими країнами. Треба забезпечувати використання власного потенціалу нарощування економічної моці. Тоді й домовлятися з іншими країнами буде легше. При цьому треба враховувати, що в державі недостатньо бюджетних ресурсів для нарощування економічної моці, тому доцільно, як відомо, створювати привабливі умови для активізації інвестиційної діяльності. Залучення як вітчизняних, так і іноземних інвесторів буде сприяти підвищенню економічної моці України. При цьому важливо досягти розумного співвідношення державних інтересів і інтересів інвесторів, що дозволить залучити додаткові кошти та забезпечити економічну незалежність і економічне верховенство держави. У міру розвитку зростає необхідність в економічному співробітництві країн, особливо відносно розв'язання глобальних по своїй природі екологічних, енергетичних і продовольчих проблем17. При цьому повинен ураховуватися й сучасний власний і історичний досвід інших країн. Відомим прикладом насильницького попрання економічного суверенітету політично суверенної держави є так звані Опіумні війни, у результаті яких група капіталістичних країн силою нав'язала у ХІХ столітті Китаю систему нерівноправних договорів, що надали іноземному капіталу торговельні, митні й інші економічні й правові пільги та привілеї. Реакцією Китаю після поразок у війнах з іноземними імперіалістами стала політика самопосилення18. У результаті в остаточному підсумку економічний суверенітет КНР став забезпечуватися і матеріально, і юридично. І, вочевидь, вірним напрямком забезпечення економічного суверенітету й у цей час є насамперед самопосилення, досягнення високого рівня економічної самодостатності й на цій основі реальної юридичної рівноправності в міжнародних економічних відносинах. Внутрішня політика й відповідно система правового регулювання повинні бути спрямовані на самопосилення держави, на досягнення такого рівня економічного розвитку, який забезпечував би йому гідне положення у світовій економіці й тим самим сприяв б вирішенню завдань підвищення добробуту громадян. Вирішення цього завдання вимагає забезпечення розумного використання геоекономічних факторів, зокрема, переваг географічного положення, внутрішньої стабільності, у тому числі стабільності господарського законодавства, протистояння і протидії зовнішнім і внутрішнім погрозам економічної безпеки з використанням господарсько-правових і кримінально-правових засобів. Правова система країни повинна не просто забезпечувати адаптацію до міжнародних правових актів, але й сприяти внутріекономічному 17 Див. Экономика и управление в зарубежных странах. – ВИНИТИ. – 2009. – № 10. – С. 45. 18 Див. Цивилизационная структура современного мира / под ред. Ю.Н.Пахомова. – К.: Наукова думка, 2008. – Т. 3, кн. ІІ. – С. 38–39. самопосиленню, захисту інтересів вітчизняних товаровиробників і споживачів. Ці завдання не можуть успішно вирішуватися тільки силами центральних органів держави. Необхідна правова форма координації й концентрації зусиль центральних, регіональних, місцевих органів самоврядування. Такою формою можуть бути затверджувані Верховною і місцевими радами довгострокові, середньострокові, короткострокові плани економічного й соціального розвитку. У безплановому господарстві немає й не може бути необхідної координації роботи всіх ланок господарства й ефективної відповідальності за вирішення поставлених завдань, виконання даних громадянам зобов'язань і активної участі громадян у їхньому вирішенні. Повинні використовуватися такі правові форми, які сприяють спільній роботі з вирішення завдань усіх центральних і місцевих структур. Вони повинні дозволяти, не порушуючи прийнятих державою міжнародних зобов'язань, захищати інтереси вітчизняних товаровиробників і споживачів безпосередньо на місцях, тобто регіональними, місцевими, господарськими органами. Центральні органі держави повинні забезпечувати розумний підхід до підписання міжнародних актів, щоб вони не обмежували економічний суверенітет країни. Цим, вочевидь, повинна займатися спеціалізована структура, про що сказане вище. А місцеві органи в якості «другого ешелону» повинні нейтралізувати можливий негативний вплив зовнішніх сил на вирішення економічних і соціальних завдань. Певні можливості для цього закладені в компетенції регіональних і місцевих органів і в цей час. Але використовуються вони недостатньо. 2. Загальнодержавній підтримці економічному суверенітету, самопосиленню країни повинен слугувати план соціально-економічного розвитку країни як загальний орієнтир для прийняття та оцінки рішень. Це повинен бути не просто управлінський документ організаційнокоординаційного значення, а й акт юридичний, що встановлює певні права і обов'язки всіх державних структур, та який є орієнтиром для структур недержавних. Результати багаторічного глобального експерименту, названого перебудовою, а потім економічними реформами, «досягнення» у 2010 р. рівня розвитку 1990 р., демонструють, що, не маючи конкретної мети і опрацьованого конкретного ділового плану її досягнення, ми прогресу не досягнемо. Гучні декларації, різного роду концепції, не пов'язані один з одним, галузеві та регіональні програми вирішення серйозних проблем не забезпечують. Потрібен комплексний загальнодержавний довгостроковий робочий план соціально-економічного розвитку країни19. Не декларативний, а саме робочий, тобто заснований на економічних розрахунках, натуральних балансах виробництва і споживання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання, балансах експорту – імпорту, будівництва, перевезень, створення нової техніки і технологій і тому подібних «матеріях», які можуть бути виражені кількісно із зазначенням конкретних часових періодів їх досягнення. При цьому необхідно не тільки назвати, але і кількісно окреслити цілі, на досягнення яких спрямований план, етапи просування до цих цілей і структури, відповідальні за їх досягнення. Загальнодержавний план повинен бути не тільки економічним, але і правовим актом. При хаотичному русі, коли правовим актом не встановлені конкретні строки і цілі, а також організації, відповідальні за їх досягнення, нічого путнього свідомо вийти не може. Перший єдиний державний перспективний план розвитку народного господарства був розроблений, як відомо, у 1920 р. Державною комісією з електрифікації Росії – план ГОЕЛРО. Цей об'ємний документ (650 сторінок) розроблявся з залученням двох сотень вчених, передбачав конкретні завдання щодо розвитку електроенергетики та модернізації господарства на 19 Якщо комусь з кон'юнктурних міркувань не подобається термін «план», то можна замінити його терміном «програма», «проект», не забуваючи про первісний зміст поняття план у радянській економічній та юридичній науці. Можна і термін «планування» замінювати новомодним терміном «логістика», але не замінювати саме планування розмовами про логістику. цій основі. План був розрахований на 10–15 років і в основному виконано до 1931 року. Ідея планування на основі розвитку енергетики виявилася актуальною і в кінці ХХ – початку ХХІ століть. У Японії розроблений і виконується Базовий енергетичний план, у США – Енергетична програма. Ів Японії, і в США це дозволило отримати значний ефект20. Виконання Базового енергетичного плану Японії дозволило істотно змінити структуру енергетичного балансу: якщо у 1973 р. питома вага нафти становила 71,3%, то у 2006 р. – 7,8% за рахунок збільшення виробництва атомної енергії (2,6% і 30,5% відповідно), використання дешевших вугілля (4,7% і 24,5%) і природного газу (2,4% і 25,9%). Реалізація Енергетичної програми США забезпечила зниження в короткостроковому періоді залежності країни від імпортної нафти, переведення промисловості на використання альтернативних енергоресурсів, збільшення обсягів власного видобутку вуглеводнів, розширення використання нетрадиційних джерел енергії. Результатом вжитих зусиль стало скорочення питомої ваги нафти та природного газу в енергетичному балансі США на 78% за період з 1973 по 1990 р. При цьому загальне економічне зростання на 50%, що сталося за той же період, викликало збільшення енергоспоживання всього на 9%. В Україні також розроблена Комплексна державна програма енергозбереження, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України № 148 від 05.02.1997 р., державна програма «Розробка і впровадження енергозберігаючих світлодіодних джерел світла та освітлювальних приладів», затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 09.07.2008 р. № 632, є Національна енергетична програма України до 2010 р., Енергетична стратегія на період до 2030 р. На жаль, реалізації зазначені програми не отримали, про що свідчить відсутність їх фінансування та нормативно-правових актів тактичного характеру, прийнятих на виконання цих програм, або з урахуванням їх положень. Відсутність інтересу як з боку 20 Полищук А.В. Новая энергетическая стратегия Японии: внимание на энергетическую безопасность / А.В.Полищук / ЭКО. – 2008. – № 12. – С. 138–157; Корнеев А.В. Реализация энергетической стратегии США и «энергетические» барьеры экономического роста России / А.В.Корнеев // США – Канада: экономика, политика, культура. – 2004. – № 4. – С. 3–14. суб'єктів господарювання, так і держави до взаємного партнерства на основі програм енергозбереження в чималому ступені продиктовано безадресністю останніх і невизначеністю мети такого партнерства, прав, інтересів і гарантій учасників цих програм. Сказане вище не плід вільних міркувань, а відображення як нашого власного, так і інших країн багаторічного досвіду. Парадокс у тому, що багато країн, запозичивши і творчо удосконаливши досвід загальнодержавного планування, що сформувався у Радянському Союзі, добилися великих успіхів у розвитку економіки. Наші ж діячі, які робили погоду на початку дев'яностих років, що страждали комплексом неповноцінності, поквапилися в наслідування московським «виконробам перебудови» повністю відмовитися від планування, замість того, щоб удосконалити його, реконструювати і модернізувати з урахуванням нових економічних умов. Парадокс полягає ще й у тому, що від планування відмовилися саме тоді, коли з'явилися економіко-математичні методи і комп'ютерні системи, що дозволяють усунути наявні в плануванні складності і недоліки. У потоці заснованої на політичній демагогії критики радянської економічної системи без будь-яких серйозних обґрунтувань була «дощенту зруйнована» система планування, ліквідовано Держплан – джерело економічної інформації, необхідної уряду для розумного управління державними справами. Разом з брудною водою виплеснули і дитину. Між тим планування отримало нове дихання у багатьох країнах. Чотири-, п'яти-, семирічні плани після Другої світової війни розробляються та успішно виконуються в різній формі в багатьох країнах. Особливий інтерес для нас при нинішньому стані представляє досвід «Азіатських тигрів», які зробили завдяки плануванню стрибок з відсталості в перші ряди країн зі змішаною економікою. Добре відомі успіхи в економічному розвитку Японії, Китаю, Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру. Особливо цікавий досвід Японії, де давно складаються і виконуються довгострокові плани розвитку, координують роботу державного і недержавного секторів економіки. Ефективність загальнодержавного планування в Японії підтверджено півстолітнім досвідом21. Хрестоматійним став досвід виходу із кризи 1929–1933 рр. Сполучених Штатів Америки при президенті Ф.Д. Рузвельті за допомогою загальнодержавної програми розвитку, що охопила територію, яка перевищує розміри Україні. Що ж заважає нам використовувати випробуваний метод забезпечення розвитку і, зокрема, метод виходу з кризи? Та нічого, окрім відсутності професіоналізму та політичної волі у чиновників, а також демагогії деяких «теоретиків». До того ж у складі Міністерства економіки, створеного на базі ліквідованого на початку «перебудови» Держплану, немає підрозділу, який би піклувався про зведене планування соціально-економічного розвитку. Між тим планування, під новомодною і не цілком адекватною назвою «прогнозування та програмування», передбачено статтями 85, 116 Конституції України і спеціальним законом, прийнятим у 2000 р. У ст. 11 Господарського кодексу України, прийнятому у 2003 р., з'явилося і поняття планування. Опубліковано чимало робіт, що присвячені плануванню, у тому числі солідних монографій22. Більш того, деякі дослідники прийшли до висновку про те, що «... ринкова економіка – перш за все планова економіка і першочерговим для неї завданням стає правильне переосмислення перспектив розвитку»23. Справа не тільки в тому, що відсутність загальнодержавного плану не дозволяє цілеспрямовано вирішувати актуальні проблеми. Справа також у тому, що держава, не визначаючи цілей, до яких вона прагне, завдань, які у зв'язку із цим треба вирішувати, конкретних шляхів досягнень наміченого, поступово втрачає суверенітет. Якщо держава не має предметного робочого довгострокового плану соціально-економічного розвитку країни, не здійснює постійного планування та реалізації наміченого ним самим, то вона перестає 21 Хлынов В. Общегосударственное планирование рыночной экономики: опыт Японии // Проблемы теории и практики управления. – М., 1997. – № 2. – С. 48. 22 Марущак В.П. Планування в умовах ринкової економіки. – Одесса: Пальмира, 2008. – 283 с. 23 Марцин В.С. Особливості планової роботи в ринковій економіці в період виходу з кризи // Економіка, фінанси, право. – 2010. – № 1. – С. 8. бути суверенним суб'єктом, визначаючим свою політику. Вона стає об'єктом планування інших держав, пішаком у їх геополітичних іграх, що ведуться кожним гравцем у своїх інтересах на основі своїх довгострокових стратегій розвитку, які аж ніяк не обов'язково відповідають інтересам України. Таким чином, відмова від довгострокового предметного планування рівнозначна відмові від економічної та політичної самостійності, часткової або навіть повної відмови від суверенітету, шлях у нікуди. Саме таку картину ми і спостерігали, прийшовши у 2010 р. до рівня 1990 р. – знову до початку шляху. Пора його змінити. Вказане дозволяє зробити висновок, що відмова від планування як нібито застарілого пережитку моторошного «тоталітарного минулого» завдає шкоду суспільству. І зараз є і необхідність, і можливість сформувати нову систему загальнодержавного соціально-економічного планування. Почати можна, наприклад, з більш широкого використання державою з метою сприяння соціально-економічному розвитку програмно-цільового підходу, який знаходиться в основі планування, до розв'язання загальнодержавних проблем24. Програмно-цільові методи успішно застосовувалися і в нашій країні, і за кордоном при здійсненні великих проектів, які необхідно було виконати в найкоротший термін з гарантованим результатом і лімітованими ресурсами. Сучасним прикладом застосування названого методу, хоча в порівняно не дуже великому масштабі, може слугувати підготовка до чемпіонату Європи з футболу у 2012 р. («Євро 2012»). Програмно-цільове управління при реалізації великих національних проектів (атомні проекти, ракетно-космічні проекти, ГЕС, газопроводи тощо) здійснювалося за наступною схемою. Проект і необхідні ресурси для його реалізації включалися у відповідні розділи п'ятирічних і річних планів соціально-економічного розвитку. Виділявся науковий керівник (головний 24 Мамутов В.К., Ющик А.И. Без общегосударственного планирования нам экономику и страну не поднять // Голос України. – 2010. – 23 июня; Галіця І.О. Загальнодержавне планування необхідно // Голос України. – 2010. – 5 серпня. конструктор, головний проектант), який професійно міг вести даний проект до досягнення поставлених цілей, головний науково-дослідний або проектноконструкторський колектив. Одночасно при здійсненні великих проектів в уряді виділявся відповідальний куратор, наділений всіма урядовими повноваженнями, нерідко створювалося спеціалізоване міністерство (агентство). Від початку заходів до отримання кінцевого результату за заданий період часу міг бути складений графік, розгорнутий у часі, з зазначенням для кожного заходу необхідних для його виконання ресурсів. Така програмно-цільова модель могла досить чітко контролюватися, оскільки кожен її учасник був прикріплений до певних заходів або їх групі і ніс відповідальність за їх виконання в потрібний термін з очікуваними результатами при ефективному використанні виділених для цих цілей ресурсів. Таким чином, досягалася синхронізація роботи всіх ланок єдиного управлінсько-науково-виробничого комплексу, прозорість управлінських процесів у режимі реального часу, формувався ефективний механізм для прийняття обґрунтованих рішень. Разом із тим, практика розробки, впровадження та функціонування комплексних систем управління виявила недостатність цих систем без їх інтегрування – як підсистем – в систему управління вищого рівня, в єдину комплексну систему державного планування і управління, необхідність інтеграції окремих програм і систем управління. У теорії державного управління існують три основні підходи до формулювання основних принципів державного управління: правовий підхід; політичний підхід; управлінський (менеджерістській) підхід. Разом із тим, дійсно якісним може бути визнано лише таке державне управління, при якому всі три названих підходи будуть реалізовані повною мірою. Але це практично можливо тільки в рамках функціонування комплексної системи державного планування й управління на основі програмно-цільового підходу. При відсутності такої системи державне управління зводиться до хаотичного набору функціонування не пов'язаних єдністю мети і волі функціонерів держапарату, а програмно-цільовий підхід до вирішення важливих загальнодержавних завдань просто втрачає сенс. Це підтверджує той факт, що в України за останні 12–13 років прийнято як закон близько п'ятдесяти загальнодержавних цільових програм у різних сферах. Зрозуміло, що більшість програм відповідають волі народу, Конституції і забезпеченню прав і свобод громадян. Однак із них немає жодної реалізованої навіть наполовину. Більш того, відсутня взагалі практика регулярного контролю і звітів про їх виконання. Під ці програми були задіяні людські і матеріальні ресурси, бюджетні кошти, але вони, мабуть, несостиковані з іншими численними програмами і ніхто не відповідає за їх виконання. Щоб почати формування довгострокового робочого загальнодержавного плану соціально-економічного розвитку, доцільно здійснити інвентаризацію всіх раніше затверджених загальнодержавних програм, визначити їх спільну мету, виділити основну спрямованість, головний стрижень, з урахуванням і спираючись на ті, які можливо зберегли актуальність, зведення в цілісну збалансовану систему. Покласти цю роботу доцільно на Міністерство економіки, яке може залучити до її виконання власний науково-дослідний інститут, а при необхідності – інші міністерства танауково-дослідні організації. 3. Два десятки років ми живемо без плану, яким була б визначена розумна стратегічна мета соціально-економічного розвитку, її якісні й кількісні параметри та конкретні шляхи, засоби, етапи її досягнення. У результаті немає необхідного соціально-економічного прогресу. Залишаємося на рівні, що давно перевершений багатьма країнами, які раніше були менш розвиненими, ніж Україна. У той же час спостерігається прагнення деяких впливових сил заробляти не на розвитку реального сектора економіки, а на комерції посередницького невиробничого характеру, які часто є чисто спекулятивного або лихварського толку. У чому ми помітно досягли успіху, так це у складанні схем тінізації комерційної діяльності, ухиляння від сплати податків, рейдерських захопленнях, угодах і махінаціях, що виражаються у розбазарюванні спадщини, що дісталася від часів Радянського Союзу. Колись марнотратство спадщини вважалося злочином, за який можна було потрапити у в'язницю. Масштаби марнотратства природних ресурсів, основних виробничих фондів отримали у нас глобальний характер, але ніхто до цих пір не поніс за це належної відповідальності. Тому що розбазарювання прикривається словами типу «перехід до ринку», «приватизація», «комерціалізація» іт.п. У результаті комерціалізація вилилася в масову тінізацію і криміналізацію економіки, охопила всі сфери суспільства, у тому числі і сферу духовну. «Суцільна комерціалізація» явно перевищивши розумну міру, необхідну в кожній справі, ні до чого доброго не привела. Але є сили, які хотіли б перевищувати міру і далі. При цьому тривають лицемірні розмови про духовне відродження, про боротьбу з корупцією і тому подібних позитивних процесах, хоча вже ясно, що в умовах глобальної комерціалізації, що диктується ідеологією ринкового фундаменталізму, цього не зробити. Протягом усіх двадцяти років ставилося питання про необхідність забезпечити розумне поєднання ринкової саморегуляції і держрегулювання економіки. Дещо в цьому напрямі зробити вдалося. Проте, як сказано вище, до цих часів не використовується найбільш ефективний засіб держрегулювання – загальнодержавне планування, що давно застосовується в тих країнах, де бажають і добиваються позитивних соціально-економічних результатів. Є різноманітні форми довгострокового планування у всіх державах, ми ж пішли по стопах Російської Федерації – під корінь винищили все цінне, що є у плануванні – необхідному компоненті управління в суверенній державі. Держава, що не займається плануванням, – це не самостійний суб'єкт, а об'єкт планування зовнішніх сил, який не може бути економічно незалежним. Нашій економіці зараз не вистачає планування, а не комерціалізації. Оцінка останнього двадцятиріччя в житті країни свідчить, що економічної незалежності, економічного суверенітету ми всі ще повною мірою не домоглися. Для того, щоб досягти цієї мети, необхідні спільні зусилля всіх державних структур, територіальних громад, господарських організацій, треба скоординувати та організувати їх діяльність на основі єдиного загальнодержавного проекту, забезпечити матеріальну та моральну зацікавленість у його виконанні, в мобілізації для цього всіх наявних природних, виробничих, інтелектуальних ресурсів. Багато хто розуміє, що відмова від планування – результат некомпетентності урядів, що швидко змінялися, а також сприйняття рекомендацій американських радників, не зацікавлених у сильній економіці незалежної України. Допомогли в цій справі і деякі наші власні «грантоїди». Необґрунтованість ринкового фундаменталізму підтверджена практикою нашої і багатьох інших країн. Але прихильники цієї ідеології не припиняють спроб впливати на діяльність уряду. Це, на жаль, знайшло відображення і в Державній програмі економічного і соціального розвитку на 2010 р. (далі – Програма 2010). З одного боку, ця Програма передбачає розробку в ІІІ-му кварталі 2010 р. проекту закону про довгострокове стратегічне планування, що можна привітати. Наявні Закони дозволяли розпочати таке планування ще 10 (і навіть 15 років) тому, але це зроблено не було. Добре, якщо новий Закон нарешті змусить це зробити. Однак насторожує той факт, що поряд з пунктом 5.6.1, що націлює на використання планування в якості інструменту держрегулювання, є й інший пункт, що націлює на щось протилежне – на подальшу комерціалізацію. Уп. 4.4.1 Програми 2010 передбачено невідомо ким внесене «ноу-хау» – підготовка проекту Комерційного кодексу. До публікації в Інтернеті проекту зазначеної програми не тільки не було концепції такого кодексу та її обговорення, як це потрібно і як це робиться у подібних випадках, але і взагалі ніхто ні в загальній, ні в науковій пресі такої пропозиції не висловлював і не обґрунтовував. Не було організовано й обговорення проекту фахівцями. Після публікації в Інтернеті проекту кількома вченими і фахівцями апарату ВР пропонувалося п. 4.1.1 із Програми 2010 виключити як необґрунтований і, крім того як такий, що не відповідає темі розділу – «Реформування відносин власності». Це зауваження чомусь не враховано. Щоправда, у проекті відповідальним за виконання п. 4.1.1 вказувалося Мінекономіки. Тепер же на перше місце серед групи виконавців поставлено чомусь Міністерство юстиції. Невмотивоване і поспішне внесення до Програми п. 4.1.1 і швидка заміна відповідального за його виконання – це свідоцтво, з одного боку, не відпрацьованості питання, а, з іншого – чийогось наполегливого лобіювання. Можна припускати лобіювання тих сил, які віддають перевагу «зароблянням грошей з повітря», а не розвитку реального сектора економіки. Чинне законодавство забезпечує певне поєднання держрегулювання і ринкової саморегуляції. Це поєднання можна і потрібно оптимізувати. Але для цього треба вдосконалювати держрегулювання, а не посилювати комерціалізацію. Удосконалити держрегулювання можна шляхом використання в його механізмі загальнодержавного планування. Комерційних засад у діючих кодексах та інших законах – більш ніж достатньо. Ще один «суцільний комерційний» не потрібен, він був би «третій зайвий». Пропозиція про підготовку проекту Комерційного кодексу невірно було б розглядати як невинну «техніко-юридичну помилку». Це є однез юридичних проявів ідеології деіндустріалізації Україні, перетворення її з передової індустріально-аграрної у країну комерсантів-торговців чужими товарами, лихварів і дрібних крамарів. У результаті такої ідеології згортається власне промислове виробництво, промисловість падає, пропорційно зростає посередницька діяльність, у значній мірі спекулятивна і тіньова. Замість інновацій, повсюдного поширення передових виробничих технологій – посередницька комерційна діяльність, лихварство під захмарні відсотки і торгівля, вірніше спекуляція, іноземним ширвжитком. Діяльність, що заподіює шкоду вітчизняним товаровиробникам, вітчизняним інженерам, робітникам, всьому народу. У Києві, наприклад, «лягли» по суті всі промислові підприємства. Навпаки з'явилася маса комерційних «посередників», які швидко розбагатіли, – спекулянтів і «банкірів», які не кредитують економіку, а паразитують на ній. У розвинених країнах прогрес господарського законодавства йде від торгового, комерційного у ХІХ столітті до промислового, виробничого в ХХ і ХХІ столітті. У нас же хтось хоче «розвивати» його навпаки. Створюється враження, що хтось добився включення в текст аналізованого пункту, щоб надалі була можливість заробити на підготовці ще одного кодексу, пославшись в якості авторитетної підстави на «вимогу Програми». Подібне в нашій законотворчій практиці вже зустрічалося. Проглядається почерк радників, які сповідують ринковий фундаменталізм, та інших «лібералмонетарістов» і «грантоїдів». Двадцять років діяли за їх рецептами. Чи не час цюпрактику припинити? Чи не час просто як слід працювати, розумно вирішуючи конкретні питання і реалізуючи наявні великі можливості забезпечення соціальноекономічного розвитку власним розумом і власними силами? У всякому разі, набагато ефективніше повсякденна робота, спрямована на виконання конкретного плану (саме плану, а не чергового набору різнокаліберних «заходів»), ніж постійна метушня, звана чомусь реформуванням. Коли не знають, що саме потрібно конкретно зробити для вирішення проблем у певній сфері, кажуть, що її потрібно реформувати. Такий підхід дуже змахує на симуляцію кипучої діяльності. Як кажуть, «роботу працювати треба». І не методом «стогованія» різних пропозицій і «прожектів», а за продуманим робочим планом. А закони, у тому числі кодекси, треба модернізувати, а не архаїзувати. «Перехід до ринку» мотивували тим, що «не треба винаходити велосипед». Але ринок вперед не повів – чужий велосипед на підйом нас не вивів, а свій, на якому вміли їздити, відкинули. Практика ж показала, наш «велосипед» треба було модернізувати, а не заміняти архаїчним ринком і що в державній власності повинна бути достатня величина активів, що дають прибуток, доходи бюджету і тим самим можливість впливу на всіх суб'єктів господарювання в загальнодержавних цілях. Повинно бути розумне держрегулювання, що включає планування. Необхідна функціонуюча система обов'язкової систематичної оцінки ефективності діяльності державних і комунальних підприємств, що забезпечує порівняння результатів роботи, моральне і матеріальне стимулювання підприємств, раціональне використання публічної власності (у тому числі шляхом прозорого обчислення і публікації відповідних рейтингів). Персонал підприємств всіх форм власності має брати участь в управлінні підприємством і тим самим здійснювати внутрішній контроль за якістю роботи керуючих і виконанням підприємством соціальних функцій. Треба застосовувати і удосконалювати всі відомі методи наукової організації праці та управління, що використовувалися у нас і успішно використовуються в інших країнах, не сподіваючись тільки на ринкову саморегуляцію і не прикриваючи недостатню ефективність сучасної економічної науки новомодними американізмами. 4. Рекомендацій з конкретних напрямів посилення економіки є маса. Проводити їхню інвентаризацію в цій доповіді немає необхідності. Але можна звернути увагу на використання тих з них, де особливо можливим і доцільним є об'єднання зусиль центральних і місцевих органів. Одне з них – забезпечення енергозбереження у всіх галузях економіки, особливо в ГМК, ЖКГ. Проблема енергозбереження набула глобальний характер, її вирішення пов'язано і з міжнародною інтеграцією. Енергетичні плани, як сказано вище, лежать в основі економічного планування найбільш розвинених країн (наприклад, США, Японії, Франції). У той же час, енергозабезпечення багато в чому пов'язане з координацією відповідної роботи безпосередньо в регіонах, особливо в місцях функціонування підприємств гірничометалургійого комплексу – найбільшого споживача енергоресурсів. Є певний досвід спільної діяльності в цьому напряму різних структур. Але не всі можливості щевикористовуються. Значення енергозбереження для України багатогранно й багатоаспектне. Основні функції проявляються в тому, що енергозбереження є: -фактором забезпечення національної безпеки; -ключовим аспектом енергетичної політики України; -перспективним напрямом оздоровлення екології в Україні; -пріоритетним способом стабілізації економіки України. Україна має певний власний енергопотенціал, обумовлений природними запасами кам'яного вугілля та деяких інших енергоносіїв, однак для задоволення потреб економіки їх недостатньо. На цей момент у результаті неефективного використання наявної паливно-енергетичної бази питома вага первинних вуглецевих енергоресурсів (природного газу та нафти) у структурі енергоспоживання становить близько 60%, при цьому частка природного газу в енергобалансі за останні три роки становить 41– 43%. Враховуючи той факт, що за рахунок власного видобутку Україна задовольняє потребу в природному газі лише на 24–27%, у нафті – на 10–12% [Нафтогаз], рівень залежності національної економіки від імпорту енергоресурсів в умовах збереження монополії їхньої поставки на ринок України значний. Негативне значення положення, яке склалося, полягає, насамперед, у його несприятливому впливу на рівень національної безпеки (економічної, енергетичної, військової, інформаційної, екологічної, технологічної, продовольчої та ін.)25. Частина дослідників енергетичну безпеку пов'язує з надійністю енергопостачання, незалежно від джерела поставок. Так, У. Мунтіян характеризує енергетичну безпеку як «стан захищеності держави (регіону), суспільства, громадян, народного господарства від погрози дефіциту або 25 Захист національної безпеки проявляється в правовому відображенні загроз, їх ступеня, розмірів і законодавчої фіксації способів реагування на загрозу, а також визначенні компетенції органів влади в цьому питанні. Див. Занковский С.С. Энергетическая безопасность России: правовые вопросы // Энергетика и право: сб. науч. тр. / под общ. ред. Лахно П.Г. – М.: Юрист, 2008. – С. 474–482. порушень у забезпеченні обґрунтованих потреб в енергії економічно доступних паливно-енергетичних ресурсів, як у нормативних умовах, так і в надзвичайних ситуаціях»26. На користь висловленої позиції свідчить і легальне визначення енергетичної безпеки, що міститься у ст. 1 Закону України «Про електроенергетику», де під такою безпекою розуміється стан електроенергетики, який гарантує технічно й економічно безпечне задоволення поточних і перспективних потреб споживачів енергії й охорону навколишнього природного середовища27. Багато дослідників відводять центральне місце серед пріоритетів енергетичної безпеки енергетичній незалежності держави28. Саме в цій сфері особливо необхідна ефективна політика самопосилення, забезпечення ефективного використання наявної паливно-енергетичної бази, диверсифікованості джерел і шляхів поставок в Україну енергоносіїв. Прийнятність висловленої позиції підтверджується Концепцією діяльності органів виконавчої влади в забезпеченні енергетичної безпеки України, згідно з якою енергетична безпека України базується на закладеній у Національній енергетичній програмі України ідеї максимально можливого задоволення потреб держави в паливно-енергетичних ресурсах за рахунок економічно обґрунтованого підвищення обсягів їх власного видобутку (вироблення) і зниження залежності від імпорту енергоносіїв29. Указом Президента України від 10 грудня 2010 р. про рішення РНБО від 17 листопада 2010 р. – «Про виклики та загрози національній безпеці України в 2011 р.» Кабінету Міністрів доручено вжити заходів з формування та введення зведеного енергетичного балансу як одного з основних 26 Мунтіян В. Економічна безпека України. – К.: КВІЦ, 1999. – 493 с. 27 Про електроенергетику: Закон України вiд 16.10.1997 р. №575/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – №1. – Ст. 1. 28 Енергетика України на шляху до Європейської інтеграції: монографія / А.І.Шевцов, М.Г. Земляний, А.З.Дорошевич та ін. – Дніпропетровськ: Журфонд, 2004. – 160 с. 29 Про Концепцію діяльності органів виконавчої влади у забезпеченні енергетичної безпеки України: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 19.01.1998 р. №48. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua. інструментів стратегічного планування розвитку енергетичного сектора економіки, орієнтованого на власні ресурси й альтернативні джерела енергії. На цьому етапі загальносвітові запаси енергоресурсів дозволяють забезпечити глобальну енергетичну безпеку. Однак у розрізі окремо взятої держави ступінь загрози, з погляду ресурсної достатності, відрізняється. Так, в Україні «провідним» енергоресурсом є природний газ, потреби якого за рахунок власного видобутку задовольняються на рівні 24–27%, відповідно ззовні надходить понад 70%. Згідно з оцінками фахівців, прийнятним із погляду безпеки є співвідношення 0,62/0,38. Зростаючі обсяги закупівель енергоресурсів за цінами світового ринку створюють відчутне навантаження на Державний бюджет України. Так, у 2009 р. планові надходження імпортного природного газу склали 33000 млн. м3 на загальну суму понад 7,5 млрд. дол. США30, що склало 24,02% доходів Державного бюджету України на той же період31. В умовах дефіцитності коштів Державного бюджету зростає і проблема забезпечення економічної доступності енергоресурсів. Крім того, значні обсяги фінансування закупівлі енергоносіїв ставлять під загрозу виконання завдання з будови соціально орієнтованої ринкової економіки в Україні, оскільки в умовах збільшення обсягу коштів, виведених за територію України, головною статтею «економії» є соціальні програми. Зниження загрози енергетичної безпеки можливо за рахунок проведення зваженої енергетичної політики, де одне із центральних місць повинне відводитись енергозберіганню. Незважаючи на очевидну важливість енергетичної безпеки для забезпечення сталого економічного розвитку, в Україні не визначені ані цілі, ані напрями державної енергетичної політики як частини економічної політики. У чималому ступені подібному положенню сприяє й 30 Про затвердження прогнозного балансу надходження та розподілу природного газу на 2009 рік: Розпорядження Кабінету Міністрів України вiд 03.06.2009 р. №599-р // Урядовий кур'єр. – 2009. – 15 липня (№125). 31 Про Державний бюджет України на 2009 рік: Закон України вiд 26.12.2008 р. №835-VI // Відомості ВерховноїРадиУкраїни. – 2009. – №20. – №21–22. – Ст. 269. невизначеність законодавства. Так, згідно зі ст. 116 Конституції України та ч. 1 ст. 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» здійснення державної політики покладається на Кабінет Міністрів України32. Основні напрями державної економічної політики перераховані у ст. 10 ГК України. На жаль, енергетична політика як напрям державної політики не значиться, незважаючи на її первинність відносно реалізації багатьох із зазначених у статті напрямів (цінова, антимонопольно-конкурентна, бюджетна політика)33. У цьому зв'язку уявляється виправданим доповнення ч. 1 ст. 10 ГК України абзацом дванадцятим наступного змісту: «енергетична політика, спрямована на забезпечення надійності енергозабезпечення, раціонального використання енергії й енергетичних ресурсів суб'єктами господарювання». Енергозберігання є і пріоритетним способом стабілізації економіки України. До теперішнього часу Україна досягла критичного рівня енергоспоживання. Так, станом на 2008 р. Україна займала 11 місце у світі зі м3)34 споживання природного газу (66,3 млрд. . Згідно з оцінками Міжнародного енергетичного агентства питоме енергоспоживання в Україні у 2006 р. становило 0,5 кг нафтового еквіваленту (н.е.) на 1 дол. США ВВП. Для порівняння, питоме енергоспоживання в аналогічному періоді в Німеччині і Японії становило 0,16 кг н.е. / дол. ВВП, у США – 0,22 кг н.е. / дол. ВВП, середнє загальносвітове значення – 0,21 кг н.е. / дол. ВВП35 (с. 35). За підсумками 1-го півріччя 2009 р. цей коефіцієнт, згідно з інформацією Національного агентства України з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів, склав 0,628 кг н.е. / грн. ВВП36, тобто 0,48–0,51 кг н.е. / дол. ВВП, що не дозволяє говорити про істотні зміни в 32 Про Кабінет Міністрів України: Закон України вiд 16.05.2008 р. №279-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2008. – №25. – Ст. 241. 33 Джумагельдиева Г.Д. Энергетическое планирование: сущность и проблемы // Материалы ІІ междунар. науч.-практ. интернет-конф. «Экономико-правовые исследования в ХХІ веке: правовое обеспечение рационального использования природних ресурсов» / НАН Украины. Ин-т экономико-правовых исследований. – Донецк: Вебер, 2009. – С. 64–69. 34 Розподіл і споживання: аналітичні матеріали НАК «Нафтогаз України». – Режим доступу: www. naftogaz.com. 35 Власюк О.С., Прейгер Д. К. Конкурентоспроможність енергетики: стан, проблеми, перспективи // Стратегічна панорама. – 2009. – №2. – С. 26 – 35. 36 Інформаційно-аналітична довідка щодо моніторингу показників енергоефективності за І півріччя 2009 року. – Режим доступу: http://naer.gov.ua/ekonomicheskaya-politika-1/stan-realizvciї. енергоспоживанні. Надлишкову енергоємність демонструють практично всі галузі економіки України. Так, наприклад, питома вага витрат на паливноенергетичні ресурси у структурі виробничих витрат вітчизняного сільгоспвиробника вдвічі перевищує аналогічний показник сільгоспвиробників у США, що за оцінками фахівців, є критичним чинником для життєздатності більшості суб'єктів господарювання галузі37. Підприємства ЖКГ України, на які доводиться близько 25% усього енергоспоживання, при наданні послуг з опалення в перерахуванні на 1 м2 опалювальної площі споживають у середньому 1,4 ту.п., що в 1,5 рази перевищує аналогічні показники США, ів 2–3 рази – Швеції – країни з більш суворим, ніж в Україні кліматом38. У цілому галузь ЖКГ України споживає обсяг природного газу, порівнянний із газоспоживанням усього господарського комплексу Польщі, причому ВВП останньої перевищує українські показники в 8 разів39. Загальна вимога законодавства про житлово-комунальні послуги щодо встановлення цін (тарифів) на ці послуги на підставі економічно обґрунтованих витрат на рівні, який не може бути нижче собівартості, обумовило пропорційне збільшенню енергоємності зростання тарифів, що, у свою чергу, збільшує собівартість промислової продукції, яка випускається в Україні, знижує життєвий рівень населення, незважаючи на субсидії малозабезпеченим категоріям споживачів. Підприємства металургійної промисловості при виробництві 1 т чавуну споживають 750 кг у.п., у той час як у західних країнах для аналогічного виробництва необхідно 230–270 кг у.п. 40 . До об'єктивних причин збільшення енергоспоживання відносять старіння встаткування та дефіцит коштів на 37 Назаренко А.В. Інвестиційне забезпечення розвитку біоенергетичного сектора сільського господарства: ): автореф. дис. … канд. екон. наук.: спец. 08.00.03 / А. В. Назаренко; Держ. установа «Ін-т економіки та прогнозування НАН України». – Київ, 2010. – 20 с. 38 Технічне переоснащення житлово-комунального господарства, скорочення питомих показників використання енергетичних і матеріальних ресурсів, пов'язаних з виробництвом житлово-комунальних послуг. – Режим доступу: http://www.minjkg.gov.ua/index.php?id=346. 39 Амитан В.Н., Потапова Н.Н. Реформирование эффективного организационно-экономического механизма ресурсосбережения в жилищно-коммунальном хозяйстве Украины // Экономика и право. – 2002. – №2. – С. 5–10. 40 Жданко Е. С. Сырьевой гнет металлургов / Е. С. Жданко // ГМК-Экспертиза. – 2005. – 24 октября. його реконструкцію та модернізацію (у ЖКГ показник зношення нерідко перевищує 50%)41, недосконалість технологій, а також недостатність правового регулювання відносин у сфері енергоспоживання42. Останнім часом у зв'язку із кризою, що охопила світову економіку, одним із головних факторів збільшення енергоємності вітчизняного ВВП стало зменшення обсягів виробництва, внаслідок чого відбулося збільшення в собівартості частки умовно-постійних витрат, до яких відноситься й електроенергія. У той же час існують і суб'єктивні фактори: безгосподарна енергомарнотратність, породжена відсутністю впливу цінового фактору на ефективність використання енергоресурсів, що обумовлена можливістю компенсації нераціональних енерговитрат за рахунок підвищення цін на кінцеву продукцію, ігнорування положення Закону України «Про енергозбереження» в частині обов'язкового обліку, контролю й регулювання споживання паливно-енергетичних ресурсів як з боку суб'єктів господарювання, так і органів спеціального керування й контролю. У цей час законодавство про енергозбереження, крім базового Закону «Про енергозбереження» 1992 р., включає близько 400 нормативно-правових актів різної юридичної сили. У той же час існуюча неузгодженість, як внутрішня (між цими актами), так і зовнішня (між ними й іншими нормативно-правовими актами), знижує ефективність реалізації його норм. З метою забезпечення енергозбереження Законом України «Про енергозбереження» передбачений економічний механізм енергозбереження, що охоплює засоби позитивного й негативного стимулювання енергозбереження, однак значна частина їх залишається лише декларацією. Необхідно забезпечити їхню реалізацію шляхом використання наступних заходів. Стандартизація й нормування, покликано встановити «еталонний» обсяг раціонального енергоспоживання. Статтею 19 Закону закріплена 41 Лебединцев В.А. Щоб ліквідація наслідків аварій не закінчився б … сумнівними наслідками // Міське господарство України. – 2005. – №1. – С. 2 – 4. 42 Економічні та соціальні напрями комплексної реструктуризації промисловості України: наукова доповідь. – Донецьк: ІЕПНАН України, 1998. – 145 с. обов'язковість енергетичних стандартів, розподілені обов'язки з розробки стандартів між органами державної влади, передбачена відповідальність за їхнє недотримання. Однак стан розробки стандартів залишається незадовільним: енергетичною стандартизацією охоплені лише деякі галузі господарської діяльності (бюджетна галузь, водопровідно-каналізаційне господарство, деревообробна промисловість). Для інших галузей діють норми енергоспоживання, більша частина яких не переглядалася більш ніж 10 років і не враховує досягнень НТП, що дозволяють знизити енерговитрати. Актуалізація енергетичних стандартів – досить трудомісткий процес, що припускає постійний моніторинг науково-технічних досягнень у різних сферах, здійснювати який Національне агентство з ефективного використання енергоресурсів не може як через відсутність відповідних повноважень, так і через широту розроблювальних науково-прикладних напрямів. Разом з тим, як свідчить закордонний досвід «осучаснення» енергетичних стандартів, істотну допомогу в реалізації цього завдання може виявити залучення суб'єктів господарювання. Із цією метою доцільно доповнити Закон «Про енергозбереження» ст. 20-1 наступного змісту: «Стаття 20-1. Порядок встановлення та зміни енергетичних стандартів» 1. Установлення та зміна енергетичних стандартів здійснює НАЕР України в межах своїх повноважень за результатами щорічно проведеного конкурсу на звання энергоефективного виробника року у відповідній галузі економіки. 2. До участі в конкурсі допускаються суб'єкти господарювання, незалежно від форми власності. Звання энергоефективного виробника привласнюється учаснику, що виробляє продукцію (роботи, послуги) у відповідній галузі економіки, энергоефективність якоі вище рівня, встановленого діючими енергетичними стандартами. 3. НАЕР України щорічно на підставі показників энергоефективності, досягнутих учасниками-переможцями у відповідній галузі, вносить зміни у відповідний енергетичний стандарт. 4. Порядок проведення конкурсу на звання энергоефективного виробника визначає Кабінет Міністрів України». Проведення державної експертизи з енергозбереження покликане попередити появу на ринку неефективної, з погляду енерговитрат, продукції (робіт послуг). Одним із ключових об'єктів експертизи є проекти будівництва нових і розширення діючих об'єктів і підприємств із річним споживанням теплоенергетичних ресурсів у тисячу й більше тонн умовного палива. Спочатку експертиза з енергозбереження проводилася відносно проектнобудівельної документації (первісний контроль енергоефективності). Дотримання показників енергоефективності проекту, який пройшов експертизу (наступний контроль енергоефективності), перевірялося Державною інспекцією з енергозбереження при прийнятті об'єкта в експлуатацію (представники інспекції включалися до складу робочої й приймальні комісій). Така практика відповідає вимогам Директиви ЄС 93/76 ЄС з обмеження викидів двоокиси вуглеців. Однак з 01.01.2009 р., згідно з новою редакцією Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, таке прийняття здійснюється одноосібно органами Державної архітектурно-будівельної інспекції на підставі проектної документації й акту готовності об'єкту до експлуатації, підписаного генпроектною, генпідрядною, субпідрядною організаціями, страховою компанією, замовником. Висновок Державної інспекції з енергозбереження про дотримання параметрів енергоефективності для видачі сертифікату відповідності не потрібно. Відсутність належного контролю енергоефективності об'єктів будівництва, приводить до зведення будинків, експлуатація яких вимагає значних енерговитрат. Висока енергоємність, відповідним чином, відображається на обсягах енергоспоживання підприємств, що надають житлово-комунальні послуги, вартості і якості таких послуг, рівні їхньої оплати споживачами та фінансово-економічному стані всього сектора ЖКГ. Як варіант підвищення енергозберігаючої складової в будівництві пропонується доповнити перелік, що визначає документи, які надаються Державною архітектурно-будівельною інспекцією, уп.п. 2 п. 3 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, словами «висновокдержавної експертизи зенергозбереження». Альтернативна енергетика в Україні, незважаючи на сприятливі рельєфно-кліматичні умови, залишається малорозвиненою через відсутність ефективної державної підтримки. Основним елементом такої підтримки до 2008 р. виступало цільове фінансування будівництва вітроустановок за рахунок коштів, що надходять від введення до складу оптового тарифу на 1 кВт/год «традиційній енергії цільової надбавки (0,75%). Наступна заміна спеціальної цільової надбавки збором у вигляді цільової надбавки призвела до неможливості використання цих коштів для будівництва вітроустановок. Збір встановлюється у твердій сумі, що стягується, незалежно від обсягу реалізації «традиційної» енергії. Сума збору надходить у бюджет і, не маючи цільового призначення, може бути використана на будь-які потреби, не пов'язані з альтернативною енергетикою. З 01.01.2010 р. збір скасований, замість нього згідно ч. 2 ст. 17 Закону «Про електроенергетику» у структурі оптового тарифу можуть передбачатися видатки на фінансування розвитку нетрадиційних джерел енергії. Ким передбачатися, в якому розмірі, Закон не уточнює. У зв'язку із чим доцільно «повернути» до складу оптового тарифу спеціальну цільову надбавку. Для забезпечення ефективного її використання відповідно до цільового призначення необхідно передати повноваження з акумулювання надбавок Державному фонду енергозбереження, створеному у складі НАЕР. Варіантом практичної реалізації такої пропозиції може бути викладення ч. 2 ст. 17 Закону «Про електроенергетику» у наступній редакції: «Оптовий тариф на електроенергію містить у собі цільову надбавку в розмірі 0,75 %. Сума цільової надбавки підлягає перерахуванню в Державний фонд енергозбереження». Зниження конкурентоспроможності вітчизняних підприємств у результаті високої енергоємності й, як наслідок, падіння попиту на їхню продукцію як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринку, має негативні наслідки як для самих підприємств (зниження прибутків, скорочення інвестиційних ресурсів і т.д.), так і для держави, зокрема, у вигляді пропорційного зменшення податкових відрахувань у бюджет43. В умовах економічної кризи втручання держави із властивим їй механізмом правового регулювання відносин у сфері енергоспоживання не має альтернативи. Енергозбереження є елементом економічної, екологічної безпеки, і являє собою складний механізм забезпечення раціонального енерговикористання в народному господарстві, що включає до себе систему різних способів економічного і правового впливу на енергоспоживання як на макроекономічному, так і на мікроекономічному рівнях. Впровадження енергозбереження є запорукою забезпечення національної безпеки України за допомогою створення передумов для економічного розвитку держави в умовах дефіциту власних енергоресурсів, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств, поліпшення фінансовоекономічних показників їх діяльності й життєвого рівня населення. Вирішення проблем енергозбереження з метою самопосилення країни вимагає постійної скоординованої діяльності центральних і місцевих органів на основі єдиного загальнодержавного плану економічного й соціального розвитку країни. У цей загальний план може бути також вбудований спеціальний проект типу знаменитого проекту ГОЕЛРО. У нинішніх умовах 43 Джумагельдиева Г.Д. Правовое регулирование энергетического планирования: сущность и проблемы // Экономико-правовые исследования в ХХІ веке: правовое обеспечение раціонального использования природных ресурсов в сфере хозяйствования: материалы Третьей международ. науч.-практ. конф. / науч. ред. В.К. Мамутов; НАН Украины. Ин-т экономико-правовых исследований. – Донецк: Изд-во «Ноулидж», 2009. – С. 64 – 69. подібний план повинен забезпечувати використання прав як центральних, так і місцевих органів з метою твердого дотримання правил енергоспоживання й енергозбереження, застосування передбачених законом санкцій до організацій і громадян-правопорушників. Без чіткого планування виробництва і споживання всіх видів енергії й застосування заходів відповідальності посилення економіки шляхом енергозбереження в нинішніх умовах не забезпечити. Інвестиційна привабливість країни залежить не стільки від «ринковості» її економіки, як це багато років повторювали деякі наші ринкові фундаменталісти і їхні закордонні радники і спонсори, а від визнання потенційними інвесторами ринку регульованим, а не стихійним і непередбаченим. Директор великої Гонконгської компанії, що виграв тендер із придбання британських активів французької енергетичної компанії, пояснив, що з метою диверсифікованості джерел прибутку його компанія активно вкладала також кошти у крупні проекти в Австралії, Канаді та Великобританії, «де ринки строго регулюються державою і приносять стабільний прибуток»44. Зарубіжний досвід не дає підстав вважати доцільною й ефективною політику приватизації електростанцій та електромереж, що здійснювалась в Україні до останнього часу. В усякому разі, переконливих даних про її ефективність немає. В той же час, наприклад, найкрупнішою у світі з ринкової капіталізації є енергокомунікабельна компанія Electricite de France, яка контролюється французькою державою. Вона управляє 59 атомними електростанціями і виробляє 80 % електрики, яка виробляється у Франції. А . Франція, як відомо, невідстала країна45. Нашому Мінпаливенерго слід було би вивчати досвід різних країн. Та й не завадило б використовувати власний минулий досвід. 44 Див. Гонконгпокупает электросети Британии // Экономические известия. – 2010. – 2 августа. – С. 6. 45 См. Экономические известия. – 2010. –2 августа. – С. 6. 5. Другий крупний напрям, де вже використовуються нестандартні правові форми координації діяльності за участю органів місцевого самоврядування – АПК. Тут склалася така ситуація, що для підйому села необхідно не тільки прибрати надумані необґрунтовані в економічному і соціальному плані правові перешкоди до ведення колективного господарства, але й організувати пряму допомогу промислових підприємств і міст. Ця допомога несла раніше і може носити надалі характер суспільної, а не державної підтримки, що не повинно розцінюватися як порушення будь-яких міжнародних угод державою. Держава не має права забороняти добродійну допомогу недержавних структур. Під впливом політичної демагогії і рекомендацій деяких внутрішніх і зовнішніх «експертів» в дев'яностих роках була компанейски ліквідована переважна більшість великотоварних сільськогосподарських підприємств державної і кооперативної власності, хоча багато хто з них був і залишався рентабельним. Ця кампанія була проведена без наукового обґрунтування, без урахування економічних і соціальних наслідків. По крупних сільгосппідприємствах удар був заподіян ще і у 2007 р. необґрунтованою відміною тихою сапою одного з основоположних актів – закону «Про власність» 1991 р. Ще раніше у 2004 р. з'явилося тлумачення, яке дало Держкомстату привід говорити про нібито нелегітимність колективної власності. Класифікатором форм власності й організаційно-правових форм господарювання, який розроблен Держкомстатом у 2004 р., було зафіксовано існування колективних підприємств, але тут же було без якого-небудь обґрунтування роз'яснено, що чинним законодавством не передбачені створення і державна реєстрація нових підприємств такої організаційно правової форми46. Між тим Законом прямо передбачено створення і функціонування підприємств колективної власності (ст. 93 ГКУ), які якраз і охоплюються поняттям колективної власності як правової форми власності, як це сказано в тому ж самому документі Держкомстату (у тому ж самому рядку). Такого виду підприємства широко поширені не тільки у нас, але і в зарубіжних країнах47. Не дивлячись на заперечення деяких юристів і економістів, Держкомстат України і в подальші роки продовжував «роз'яснювати», що створення таких підприємств (і ще низці, на думку Держкомстату, нелегітимних форм) законодавством не передбачено48. Оскільки наші чиновники привчені вивчати і виконувати ні закони, а відомчі інструкції (роз'яснюючи іншим, що вони діють начебто згідно із законом), то позиція Держкомстату сприяла скороченню числа підприємств колективної власності (у тому числі і на селі). Оскільки така позиція суперечить закону і конституційній нормі про рівність форм власності, то треба дезавуювати роз'яснення Держкомстату, а не чинити штучних перешкод створенню підприємств колективної власності, коли це відповідає інтересам робітників, селян, громадських організацій. Різке зниження кількості крупних колективних сільськогосподарських підприємств сприяло підриву конкурентоспроможності нашого сільського господарства, об'єм продукції, яка випускається ним, різко знизився, зросла залежність країни від імпорту сільськогосподарських продуктів, завдано шкоду економічній безпеці, економічному суверенітету. Останніми роками ситуація трохи змінилася, але значну частину продовольства продовжують давати дрібні господарства населення. З 1990 р. частка невеликих особистих господарств збільшувалася у виробництві всіх видів продукції, а 46 Див. Державний класифікатор України. Класифікація організаційно-правових форм господарювання. – Київ, 2004. – С. 4. 47 Див. Мамутов В.К., Савельев Л.А. Нужна ли и легитимна ли коллективная собственность? // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2003. – № 11. 48 Див., наприклад, Показники Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України. Статистичний бюлетень. – К., 2008. – С. 27. сільськогосподарські підприємства втратили свої позиції, особливо у виробництві фруктів і овочів. У 2009 р. всього в Україні налічувалося п'ятдесят сім тисяч сільськогосподарських підприємств (у 2006 р. – близько 60 тисяч) з об'ємом продукції близько 45,6 млрд. грн., що склало близько 49,8 % від загального об'єму продукції сільського господарства (у 2006 р. давали менше 40 %). У тому числі було сорок дві тисячі фермерських господарств (у 2006 р. – 43 тисячі) з об'ємом виробництва близько 5 млрд. грн. (5 % від загального об'єму). За даними досліджень Всесвітнього банку, більшість фермерів в Україні не можуть досягти об'ємів виробництва, яке необхідно для покриття витрат49. Господарства населення виробили продукції більш ніж на 56 млрд. грн. (55 % від загального об'єму, у 2006 р. було близько 60 %). З'явилися і крупні підприємства – холдинги, п'ятнадцятьма найбільшими з яких обробляється близько 14 % сільгоспземель50. Таким чином, у даний час не можна казати, що сільськогосподарське виробництво стало великотоварним, хоча слабка тенденція такого розвитку начебто намітилась. «Перебудовувати», «трансформувати» аграрний сектор почали ще в кінці вісімдесятих років. У 2001 р., тобто коли вже можна було б побачити якісь результати зробленого, Президент України не без гордості говорив, що «ми здійснили безпрецедентні кроки в реформуванні аграрних відносин. Зокрема, в затвердженні приватної власності на землю. Мова йде, по суті, про власну українську модель здійснення реформи на селі, яка була напрацьована вченими» (цитується по тексту публікації в «Голосі України» від 11 січня 2011 р., с. 11). Пройшло ще десять років. Де ж результати, де оцінка ефективності «безпрецедентного реформування»? У наявності тільки дійсно безпрецедентне насильницьке знищення великотоварного виробництва на селі (і безліч самих селищ) з тяжкими економічними і соціальними наслідками. Без економічного обґрунтування функціонуючі 49 Річний удій на одну корову на третинуменше, ніж в ЄС і вдвічі менше, ніж уСША. 50 Комментарии. – 2010. – 19 ноября. – № 44 (241). – С. 6. структури майже повністю знищені адміністративно-політичними методами. Ті, що уціліли, завдяки стійкості ряду керівників підприємств, які витримали політико-рейдерський натиск влади і любителів наживи за чужий рахунок, показали, що дійсно в безпрецедентному суцільному самознищенні необхідності не було. Для створення крупних структур типу нових агрохолдингів в попередньому поголовному знищенні колгоспів і радгоспів не було не тільки необхідності, але і сенсу. Набагато розумно було піти хоч би шляхом перетворення колгоспів і радгоспів в агроцеха промпідприємств (за досвідом, наприклад, ряду підприємств Донбасу). Можливість і доцільність ведення колективного господарства на землях, які знаходяться в державній власності і належать розумно кооперованому селянству, доведена досвідом багатьох країн, зокрема таких самодостатніх у виробництві продовольства, як північна країна Швеція і південна – Ізраїль, де об'єктивні умови для сільського господарства не кращі, ніж в Україні. Тепер ми шукаємо винних в падінні сільського господарства, а із сторінок газети Верховної Ради, яка зіграла істотну роль в цій справі, запитують «Де ж ви були, поважні вчені мужі, коли знищували колгоспи?» (Голос України, 12 лютого 2011 р.). Брати на себе відповідальність за скоєну недобру справу ніхто не хоче. Для забезпечення економічного суверенітету країни ніякому зовнішньому тиску піддаватися не можна. Мабуть, це головне, що зобов'язані робити і державні структури, і учені (якщо, зрозуміло, вони не схильні до комплексу неповноцінності і не вважають зовнішній вплив пріоритетом для себе особисто). Інакше економічного суверенітету не буде. Тепер проблема в тому, щоб закрити в законодавстві лазівки для розкрадання землі – найціннішого нашого капіталу, який стає кращим засобом заощадження капіталу, чим долар і навіть золото. На жаль, судячи з діяльності ВР, деякі депутати стурбовані не розглядом пропозицій із закриттям, а з відкриттям лазівок для розтягування землі. Необґрунтованим уявляється внесення до законодавства змін, які направлені на реалізацію ідей ринкового фундаменталізму в землекористуванні, особливо в розпорядженні сільськогосподарськими землями51. Результати роботи колгоспів, що збереглись, і створених на їх базі (без руйнування) агроцехов і дочірніх підрозділів крупних підприємств, свідчать про доцільність підтримки усіх форм крупних сільськогосподарських підприємств і припинення адміністративного та ідеологічного тиску на сільськогосподарські кооперативи52. Відповідно до Конституції України і законодавства, що на ній засновано, рівні права повинні мати підприємства, які засновани на всіх формах власності і державні органи не повинні створювати штучні перешкоди їх розвитку. Як вже неодноразово указувалося у пресі, необхідно відновити дію закону України «Про власність» 1991 року, який скасовано без якого-небудь обґрунтування і обговорення тихою сапою у 2007 р., модернізувавши його з урахуванням нових реалій. У результаті зниження поголів'я худоби переробним підприємствам не вистачало сировини і вони змушені покладатися на імпорт, що, у свою чергу, знижує закупівельні ціни на м'ясо і негативно впливає на рентабельність сільськогосподарських підприємств. У результаті – зниження якості життя в сільських районах (закриття шкіл, дитячих садків, погіршення всієї інфраструктури), що призводить до відтоку населення. Відток призводить до недоліку персоналу, погіршення роботи підприємств. Виходить замкнуте коло, розірвати яке можна цілеспрямованою плановою роботою з відродження села і припиненням антиколективістській демагогії, яка заважає цьому. Для підйому сільгоспвиробництва потрібно вкласти значні кошти в оснащення господарств сучасною технікою. І тут знову замкнуте коло – низька рентабельність не забезпечує отримання коштів на придбання техніки. 51 Про можливі негативні наслідки змін в законодавстві,внесених законом, що ухвалено 11 червня 2009 р., Див. Устименко В. Шкідливі шпаринки нового закону // Юридичний вісник України. – 2009. – 5–11 вересня. 52 Див., наприклад, Несокрушимый кооператив // ГолосУкраины. – 2010. – 7 декабря идр. Більш того, фермери втрачають навіть наявну техніку, віддаючи її банкам як покриття кредитів. Знову потрібно цілеспрямоване планове втручання держави, щоб не тільки забезпечити технікою сільськогосподарські підприємства, але і забезпечити замовленнями вітчизняне машинобудування. Не вистачає також елеваторів, доїльних залів. Більшість споруд для тваринництва зруйнована в ході безвідповідального, якщо не сказати злочинного «реформування». Не вистачає коштів і на добрива. Негативні наслідки безвідповідального прожектерства у сфері економіки в цілому і її аграрного сектора зокрема давно вже сталі очевидні. Як би не пояснювали причини розвалу сільського господарства, найважливіша з них – бездарна економічна політика урядів, що прийшли до влади на хвилі охлократиї за підтримки зовнішніх сил, які зацікавлені в розвалі Радянського Союзу і ослабленні республік, які входили до його складу, особливо складали основу Союзу, – Російської і Української. Прагнення компанейськи в адміністративному порядку в найкоротший строк замінити організаційно-правові форми господарювання, які склалися протягом шести десятків років у власній країні (і пов'язані з її історичними особливостями), формами, що історично склалися в деяких інших країнах, призвели до розвалу. «Реформування села обернулося його руйнуванням. Фахівці підрахували, що збитків заподіяно більш, ніж під час Великої Вітчизняної Війни»53. Яка ж обґрунтованість реформ, якщо в результаті їх проведення доводиться займатися відродженням, як після війни або стихійних лих катастрофічного характеру. Проте ніхто з авторів концепцій реформування села навіть не визнав неспроможності цих концепцій, не говорячи вже про яку-небудь відповідальність, хоч би моральну. Більш того, у представників тієї ж «школи» вистачає совісті говорити про продовження реформ у тому ж дусі. Тим часом ситуація така, що потрібно негайно приймати заходи до відновлення сільського господарства. Проблема стає ще актуальнішою у 53 Див. Петрушенко М. Тернистий шлях відродження // Урядовий кур'єр. – 2007. – 21 августа (№ 152). зв'язку зі вступом у СОТ і несприятливими прогнозами ООН забезпечення продовольством у світовому масштабі. Сказане вище дає підстави вважати, що Уряд навряд чи справиться з її рішенням найближчим часом. Отже, немає підстав розраховувати на достатню допомогу по державній «вертикалі», а треба сподіватись на власні сили сільськогосподарських підприємств, які збереглися або новоорганізовані, агропромислових комплексів, а також використовувати можливості допомоги селу «по горизонталі» – з боку промислових підприємств і міст. Захистити вітчизняного товаровиробника, не порушуючи вимогу СОТ, можна також через тиск на організації – споживачі імпортних товарів і продукції, – забезпечуючи строге приймання за якістю (строго за стандартами і загальними для всіх інструкціях). Громадські організації можуть закликати до бойкоту імпортних товарів з різних міркувань, у тому числі з політичних (застосування санкцій, моральний тиск на споживачів різними способами). Вивчення й облік нашого минулого досвіду і досвіду інших країн із сучасним достатньо ефективним аграрним сектором свідчить про те, що провідну роль у товарному сільськогосподарському виробництві повинні грати достатньо крупні підприємства декількох організаційно-правових форм. Однією з таких форм, які вимушено виникли як спосіб виживання сільськогосподарських підприємств, виявилися агроцехи промислових підприємств, що сформувалися на базі колишніх радгоспів і колгоспів, трудові колективи яких не повністю піддалися руйнівному тиску прожектерів і безвідповідальних виконавців так званих «реформ». У оприлюднених матеріалах Держкомстату України агроцехи окремо не виділяються, а включаються в число «господарських суспільств». Мабуть, мається на увазі, що, як правило, вони є структурними або дочірніми підрозділами господарських суспільств промисловості. Всього в Україні у 2006 р. налічувалося близько 60000 сільськогосподарських підприємств, у тому числі сімь з половиною тисяч господарських суспільств, включаючи агроцехи промпідприємств. Виробничих сільськогосподарських кооперативів було близько трьох тисяч, приватних підприємств, приблизно, чотири тисячі. Але всі вони разом дають менше сорока відсотків валової продукції. 43000 фермерських господарств, які також зараховуються за статистикою до сільгосппідприємств, дають всього небагато чим більш чотирьох відсотків продукції. Частка державних досвідчених господарств у валовій продукції незначна. Велику ж частину валової продукції (близько 60%) дають господарства населення. Таким чином, у даний час сільськогосподарське виробництво стало дуже далеким від того, щоб називатись великотоварним. При такій ситуації природний інтерес до агроцехів промислових підприємств. Останніми роками ця форма продовжувала розвиватись. Це, зрозуміло, не виключає необхідності вдосконалення правового положення сільськогосподарських підприємств інших форм так, щоб це сприяло підвищенню ефективності їх діяльності. Але найбільший інтерес, природньо, привертають нові форми, яким ще не було приділено достатньої уваги в літературі. Сільське господарство майже у всіх країнах потребує підтримки з боку держави. Підтримка здійснюється в різних формах також за рахунок доходів інших галузей народного господарства, головним чином за рахунок промисловості. У червні 2004 р. й у нас було прийнято спеціальний Закон «Про державну підтримку сільського господарства України». Але, схоже, реалізація тих, що містяться в нім деяких корисних норм належним чином не забезпечується. У Радянському Союзі використовувалася специфічна форма підтримки сільського господарства, яка називалася шефською допомогою. Фактично це була господарська допомога і знову ж таки, в основному з боку промислових підприємств. У результаті розвалу СРСР і так званої «перебудови», одним із напрямів якої був розвал крупних сільськогосподарських підприємств, сільське господарство як у РФ, так і в Україні опинилося в ще складнішому положенні, ніж за радянських часів. Уряди виявилися нездібними вирішувати створені бездарною політикою проблеми і трудові колективи почали самостійно шукати шляхи їх рішення. Одним із таких шляхів виявилася організаційно-господарська допомога з боку промислових підприємств, які зуміли залишитися на плаву в нових економічних умовах завдяки збереженню колективістських починань роботи. Підприємства, що зберегли такі починання (народні, орендні, колективні), зберегли й зв'язки з колишніми підшефними сільськогосподарськими підприємствами. Зміст цих зв'язків різний, але принцип підтримки зберігається. Про перетворення колгоспів в агроцеха промислових підприємств вже мовилося у пресі на прикладі Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча. Комбінат в цілому працює у формі акціонерного суспільства, акціями якого володіє його трудовий колектив. По суті це народне підприємство, яке зуміло відстояти свою самостійність від приватних господарських структур. Спочатку до складу комбінату увійшли в якості агроцехов два десятки колгоспів найближчих сільських районів. До теперішнього часу аграрний сектор комбінату виріс до майже 70 цехів, які розташовані в ряді районів Донецької області, а також у Запорізькій області і в Криму. Тобто вибрана там форма господарської допомоги виявилася привабливою для багатьох господарств. Цікава оцінка в місцевій пресі досвіду роботи в Криму агроцехов № 49 і№ 55 Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча – «Нам бы десяток таких комбинатов и не було бы споров про то, как должна развиваться Украина» («Крымская газета», 10 августа 2007 г., с. 2). Якщо спочатку агроцеха знаходилися на балансі підприємства, то з 1 грудня 2006 р. більшість з них почали працювати у складі п'яти дочірніх підприємств, що наділені правами юридичної особи: «ІллічАгро-Донбас», «ІллічАгро-Крим», «ІллічАгро-Запоріжжя», «ІллічАгро-Умань» і «ІллічАгрорибалка ». Частина агропідприємств, в діяльності яких меткомбинат відчуває безпосередню потребу, зберігається у складі ММК ім. Ілліча. Вони об'єднані управлінням сільського господарства. Таку реструктуризацію металурги затіяли, вочевидь, у процесі боротьби з витратами і з метою збереження для сільгоспвиробників передбачених для них пільг. Підприємства, частка сільгосппродукції в загальному об'ємі виробництва яких перевищує 70%, могли претендувати на виплату єдиного фіксованого сільгоспподатку, а також на отримання госдотаций на вирощування злакових і на компенсацію процентних ставок по кредитах, які пов'язані з покупкою устаткування вітчизняного виробництва. Перетворення агроцехов в окремі підприємства підніме їх мотивацію для самофінансування. За даними меткомбината, його агрокомплекс щорічно вирощував близько 300 тис. т зерна, 43 тис. т соняшнику, 20 тис. т овочів, виробляє 10 тис. тм'яса, 26 млн. яєць. У землекористуванні знаходиться більше 130 тис. га 54. Подібна або близька до неї форма підтримки сільського господарства застосовується в Донбасі більш, ніж двадцятьма іншими промисловими підприємствами і це дає значний позитивний ефект. У минулому періоді названа форма виявилася життєздатною. Це не означає, що паралельно з нею або надалі не можуть виявитися більш ефективнішими інші форми. Проте застосування форми агроцеху або дочірнього підприємства промпідприємства підтверджує доцільність і навіть необхідність функціонування в аграрній сфері економіки крупних господарських структур, з одного боку, і певної підтримки цих структур за рахунок промисловості чи то через державні податки, чи то безпосередньо. Господарський кодекс України, зокрема ст. 175, 177, надає можливість прямої підтримки «по горизонталі» . Відповідно до вказаних статей суб'єкти господарювання, незалежно від статутної мети своєї діяльності, можуть брати на себе зобов'язання з господарської допомоги у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів, об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, надавати іншу господарську допомогу в цілях вирішення місцевих проблем. 54 Див. Экономические новости. – 2006. – 11 декабря. У процесі функціонування крупних сільськогосподарських структур в якості підрозділів промислових підприємств виникло, як сказано вище, питання про можливість застосування до них пільг, які передбачені законодавством для аграрного сектора і особливостей оплати праці. Стосовно до агроцехів це питання вирішується. Сказане вище свідчить про те, що в сільському господарстві використовуються в основному такі ж організаційно-правові форми, як і в промисловості: підприємство, дочірнє підприємство, господарське суспільство, колективне підприємство, виробничий (й інший) кооператив, приватне підприємство. Правда, специфічна форма фермерського або домашнього господарства. Але вона близька до форми індивідуального приватного підприємства. Використовуючи форму фермерського господарства, яка запозичена із зарубіжного досвіду, треба враховувати, що у країнах з розвиненою економікою ферми функціонують не як ізольовані одиниці, а в системі кооперації різних видів. Назви підприємств у нас зустрічаються різні і тому не завжди зрозуміло, яка конкретно організаційно-правова форма, який правовий статус за ними ховаються. Наприклад, Указом Президента України в серпні 2007 р. звання Героя України присвоєно директорові приватної агрофірми «Україна» в Полтавській області, директорові сільськогосподарського кооперативу «Колос» в Чернівецькій області, керівникові приватно-орендного сільськогосподарського підприємства «Радівське» Вінницької області, який «17 років послідовно реалізує в рідному селі принцип єдності розвитку господарства і дозволу проблем сільської громади» (див. Урядовій кур'єр, 27 серпня 2007 р.). Чим краще ці підприємства ніж колгоспи – не зрозуміло. Якщо не дуже або нічим – навіщо потрібно було ліквідовувати крупні кооперативні господарства – колгоспи? Це питання виникає і з інших приводів. Так, спеціально проведене дослідження привело до висновку про недоцільність створення в сільському господарстві підприємств зі статусом акціонерних товариств55. З одного боку, акціонерне товариство може охопити всіх мешканців села, всю громаду, що на користь непрацездатних. З іншого боку, великий ризик – все майно передав АТ, а управляють їм чужі. У той же час є факти, коли селяни по суду добиваються відновлення ліквідованих з вказівкам властей колективних підприємств – колгоспів. Так, жителі сіла Андріївка Макарівського району Київської області п'ять років вимагали в судових інстанціях визнання незаконними дій райдержадміністрації з ліквідації колгоспу «Андріївський» у 2002 р. і добилися. При цьому вони усвідомлювали, що роботу колгоспу налагодити буде нелегко, оскільки село розорене, кількість поголів'я великої рогатої худоби зменшилася в десять разів56. Компанійська ліквідація колгоспів, багато з яких успішно працювали і у нас, і за кордоном (зокрема, в Ізраїлі) – один із проявів бездарності політики реформ 90-х років. По суті це була політика кримінальна. Продовження діяльності або відновлення колгоспів за ініціативою селян – факт не одиничний. Законом така правова форма, як виробничий кооператив (сільськогосподарський кооператив) передбачена. Але продовжуються вислови деяких юристів про нібито непотрібності і навіть неконституційності колективної власності і колективних підприємств. Ось такого роду «концепції» і сприяли розвалу сільського господарства. Тим часом, досвід останнього двадцятиріччя свідчить про життєвість, разом з іншими формами, як кооперативного, так і колективного підприємства і для промисловості, і для сільського господарства. Їх ефективність повинна вимірюватися не тільки з урахуванням їх виробничих показників, але і виконуваною ними соціальної функції. Можуть казати, що ми вже це проходили. Так, проходили. І досвід показав, що бездумне руйнування крупних сільськогосподарських підприємств користі не принесло. У той же час досвід інших країн і наш власний показує, що саме широка кооперація і крупні структури здатні 55 Див. Ермоленко В. Правове становище сільськогосподарських акціонерних товариств// Предпринимательство, хозяйство иправо. – 2007. – № 10. 56 Див. Вдобрый путь, колхоз «Андреевский» // Рабочаягазета. – 2007. – 21 ноября (№ 174). забезпечувати товарне виробництво продовольства. Де за допомогою пільг і дотування, а де і без цього. А дотувати в тій або іншій формі доводиться в більшості країн, оскільки підприємства інших галузей у принципі працюють у сприятливіших умовах, в умовах якісно кращої інфраструктури і забезпечують свою високу рентабельність за рахунок привласнення в тій або іншій формі (і розмірі) результатів праці в сільському господарстві. Допомагаючи селу, вони по суті нічого не дарили, а повертають селу нажите частково за його ж рахунок. У кризових умовах, які склалися, можна для сприяння відновленню сільського господарства використовувати не тільки форми підприємства, але і форми асоціації і кооперації підприємств, зокрема таку форму, як згадані вище агропромислові холдинги або агропромислові асоціації. Можливо також створення агромісцевих асоціацій, тобто асоціації міст і сільськогосподарських районів. У договорах про створення таких асоціацій можуть бути передбачені умови про надання допомоги селу у вирішенні господарських і соціальних питань. Проекти юридичного оформлення такого роду асоціацій є. Необхідно також знайти оптимальну правову форму, яка сприяла б створенню кооперативів або інших об'єднань фермерів (такий цікавий досвід є, наприклад, у Фінляндії, що має схожі умови). Без кооперації в області постачання, реалізації продукції, технічного і агротехнічного обслуговування фермерські господарства не зможуть витримати конкуренцію, яка поглиблюється. Була пропозиція удосконалити управління аграрними виробничими кооперативами в системі «Укркоопспілки». Можливо і зростання числа державних підприємств, зокрема, які обслуговують кооперативні й фермерські господарства. В цілому підхід до рішення проблем розвитку аграрного сектора економіки повинен бути економіко-правовим, що базується на власному багатому практичному досвіді використання різних організаційно-правових форм ведення і підтримки сільського господарства і сучасному досвіді інших країн, які проводять соціально-орієнтовану політику, а не на демагогії ринкових фундаменталістів і осіб, що прагнуть тільки ловити рибку в каламутній воді. Для вирішення цих проблем доцільно, зокрема, провести відповідні дослідження науково-практичного характеру силами представників економічної науки і наук господарського й аграрного права. Організувати і координувати такі дослідження могло б, мабуть, відповідно до сфери його відання Міністерство аграрної політики і продовольства. IV. Економіко-правові орієнтири міжнародній інтеграції Правове забезпечення економічного суверенітету необхідно порівнювати із глобальною геополітичною метою, яка включає і мету геоекономічну. Така мета може бути визначена у стратегічному плані розвитку країни з урахуванням географічного стратегічного положення України на територіальному стику ЄС і СНД в Причорноморському просторі57. Держава зобов'язана використовувати вигоди географічного положення як важливий природно-економічний ресурс, користуватися їм для посилення своєї ролі в міжнародних структурах. У сучасних реальних умовах економічному суверенітету можуть сприяти дружні зв'язки як з СНД, так і з ЄС, які підкріплені взаємовигідними багатобічними і двосторонніми договорами. Зміст таких договорів, права і зобов'язання, які ними закріплювані, повинні забезпечувати баланс інтеграції і суверенітету. Це завдання повинне вирішуватися як системою договорів в цілому, так і до певної міри кожним з них. Повинен бути попередній аналіз (експертиза) на дотримання вказаного балансу, допустимого і доцільного рівня (ступеня) інтеграції. 57 У спеціальних дослідженнях цей район отримав назву Циркумпонтійської зони, а енергетика культур, що виросли навколо цього простору, відіграє велику роль в історії як Європи, так і Азії (Див., наприклад, Фадеева Т.М. Крым в сакральном пространстве. – Симферополь: Бизнес-Информ, 2002. – 304 с.). Американські фахівці в області зовнішньої політики давно прийшли до висновку, що «пріоритети Європи і Америки в області зовнішньої політики надзвичайно розрізняються, і ці відмінності все збільшуються... деякі з цих обтяжливих моментів мають наочний характер.., але багато що свідчить про якнайглибші відмінності в поглядах на природу міжнародної політики як такої». Уряд США «відрізняється абсолютно певним гегемониалистським поглядом на світ, а для більшості європейців, навпаки, характерний глобалістський підхід»58. «Зовнішньополітичним наслідком цієї відмінності, якій сам впадає в очі, є те, що як у Сполучених Штатах Америки, так і в Європі трансатлантичні відносини опустилися на нижчу позицію в ієрархії пріоритетів зовнішньої політики. Для Америки Європа – це корисний ресурс для підтримки американських дій, місце, де шукають взаємодоповнюючі можливості, щоб формувати спонтанні коаліції з тих, хто володіє волею і в якійсь мірі здібностями. Але для Вашингтона у плані його основних інтересів і завдань Європа представляється сьогодні просто менш значущою, чим за часів «холодної війни». З іншого боку, для європейських держав зі зникненням радянської загрози роль Америки як «захисника» стала неактуальною і непотрібною, тоді як її присутність як миротворча сила не представляється більш виправданою, зважаючи на прогрес європейської інтеграції. Завдання інтегрувати частину Європи, яка залишилася, в зону світу – ця справа виключно самих європейців, а Америці відводиться при цьому у кращому разі роль підтримки даного процесу. Навіть стабілізація «околиць Європи» – від Балкан на півдні до Туреччини, Кавказу і України на сході – це завдання, керівництво якого європейцям необхідне все більше і більше брати на себе»59. Зваженою представляється позиція голови ВР України, який вважає, що «реалізація підтриманою раніше Верховною Радою ініціативи про єдиний 58 Див. Иво Х.Даальдер, Джеймс М.Линдсэй. Трансатлантические отношения на переломном пункте. Internationale politic. – 2003. – № 3. – С. 25. 59 Див. там же. економічний простір в рамках СНД не загрожує суверенітету України, бо саме там наші ринки збуту і люди, які пристосовані до нашої продукції»60. Раніше він також заявляв, що треба зробити все, щоб забезпечити перший і визначаючий напрям безпеці – це налагодження добросусідських, прогнозованих і результативних відносин з нашими сусідами і працювати також зі всім світом, з міжнародними організаціями, виходячи в першу чергу з інтересів нашої країни61. Післявоєнна практика свідчить про те, що протистояти (а тим більше ефективно протидіяти) геополітичному і геоекономічному тиску (фактично – управлінню світом) з боку США, їх самокорисливій політиці жодна країна Європи і навіть ЄС в цілому не може. Протистояти з великою напругою країні, яка друкує долари з потреби, міг довгий час тільки Радянський Союз. Але і його все ж таки розвалили. Тепер врівноважуючою силою, що забезпечує стримуючий вплив на політику США (а надалі можливо і КНР або об'єднаної ісламської держави) зможе тільки об'єднання зусиль ЄС і СНД, формування єдиного економічного простору ЄС і СНД, так би мовити Панєвропи. У політичному плані країни ЄС і СНД з певної мірою об'єднані Радою Європи, Організацією з забезпечення безпеки (ОБСЄ). Є і широкі культурні, торгові, транспортні зв'язки. Але все таки рівень економічної інтеграції і в найближчій, і в дальній перспективі може бути підвищений. У такому новому об'єднанні можлива і необхідна ступінь економічного суверенітету. Важливим для нас уявляється також те, що умови членства в СНД в даний час значною мірою менш, ніж членство в ЄС, в який-небудь спосіб ущемляють економічний суверенітет країн-учасниць обмежувальними зобов'язаннями. Але в геоекономічному плані Україна зацікавлена в тому, щоб брати участь і в ЄС, і в СНД. Досвід Англії свідчить про те, що можна бути членом ЄС і в той же час – членом Британської співдружності націй, а також підтримувати особливі відносини з США. Для України переважним 60 Див. ЛитвинВ. Надопрекратитьсоритьлюдьми// АргументыифактывУкраине. – 2009. – № 46. – С. 14. 61 Див. Литвина отправили в Президенты // Аргументы ифакты в Украине. – 2009. – № 44. – С. 4. було б об'єднання в тій або іншій міжнародно-правовій формі економічного простору країн ЄС і СНД. Одним із варіантів такого об'єднання може бути вступ в ЄС Російської Федерації, Казахстану, Білорусії, Молдови. Тенденція до поступового зближення, прагнення до посилення інтеграції в деяких впливових кругах існує (це підтверджується, зокрема, членством в Раді Європи, в ОБСЄ). Треба сприяти реалізації такого прагнення. У цьому випадку географічне положення і деякі культурно-історичні властивості (особливості) України дозволяють виступати їй як сполучною ланкою цих співтовариств і в перспективі стати геоекономічним центром загального для ЄС і СНД економічного простору від Атлантики на заході до басейну Єнісею включно на сході. Така перспектива, яка підтримується відповідними правовими актами, сприяла б економічному посиленню України, створенню комфортного зовнішнього оточення (конфігурації), забезпеченню її безпеки і суверенітету в умовах міжнародної інтеграції. Для названої геоекономічної зони характерна тенденція економічного розвитку переважно із заходу на схід. Ця тенденція може безперешкодно і з користю для всіх продовжитися у разі об'єднання в тій або іншій формі країн СНД з ЄС62. До Сходу від обкресленого простору більш імовірна геоекономічна перспектива іншого вектору економічного розвитку – з Півдня на Північ і, в якійсь мірі, зі Сходу наЗахід. Ще з початку 90-х років зверталася увага на те, що у України найбільший шанс, в порівнянні з іншими аборигенами Східно-европейської рівнини, охоплюючи Москву, грати провідну роль в економічних зв'язках на всьому східному просторі до Єнісею, монгольської і китайської межі і на південно-східному просторі, який охоплює Дон, Кавказ. Зверталася увага і на необхідність використовувати нову геополітичну ситуацію в цілях забезпечення соціально-економічного розвитку України у співпраці з 62 Див. В новой геополитической ситуации. В сб. «Глядя из Донбасса». – Донецк: Изд. Юго-Восток, 2007. – С. 63–68. народами названих територій. Проте ідея не стала предметом обговорення, не привернула інтересу тих, що «робили погоду». Шанс було упущено. При нинішніх тенденціях глобалізації і міжнародної інтеграції Панєвропейська інтеграція не неможлива. Території ж на схід від басейну Єнісея в геоекономічному плані прагнуть швидше до інтеграції східноазіатської. Коштувало б, мабуть, при стратегічному плануванні (якщо воно у нас нарешті здійсниться) враховувати викладений варіант можливого розвитку інтеграційних процесів. Звичайно, створення загального економічного простору від Атлантики до Єнісею справа досить проблематична. Але історія свідчить про те, що це не можна вважати за неможливе. Велика частина цієї величезної території вже не раз в історії об'єднувалася і в економічне, і в політичне ціле. У давнину об'єднуючими центрами були імперії Римська, Візантійська, Монгольська. За часів більш ближчих – Німецька, Австрійська, Російська імперії, Радянський Союз і Рада економічної взаємодопомоги, Європейський Союз і Європейська Рада63. Нинішній Європейський Союз в якійсь мірі реалізував ту ідею створення Сполучених штатів Європи, яка виникала ще на початку ХХ століття, але він охопив не всю Європу і не весь європеїзований простір. Прообразом подібного глобального об'єднання в недалекому минулому була Рада економічної взаємодопомоги. Але вона не включала західноєвропейські країни (і навіть протистояла їм). Можливому розвитку РЕВ, об'єднанню її з ЄЕС заважали. Заважали більшою мірою зовнішні, чим внутрішні сили. Країнам-членам РЕВ він був вигідний. Якби він охоплював весь європейський простір, був би вигідний ще більше. У геополітичному й економічному плані РЕВ була невигідна тільки США. ЄС, РЕВ, СНД – по суті є варіації ідеї Сполучених штатів Європи, яка корениться в цивілізаційній і геоекономічній єдності ареалу. Отже історичні прецеденти і 63 У науковій літературі висловлювалася думка, що Радянський Союз був першим Європейським союзом європейської цивілізації нового часу (див. Третьяков В.Т. Эпоха застоя – «Золотой век» СССР и России // Философия хозяйства. – 2009. – № 5(65). певний практичний досвід існує. І створення об'єднаного Панєвропейського економічного простору ЄС і СНД немає підстав вважати занеможливе. Треба врахувати, що в нинішньому стані потенціал простору між Уралом і Єнісеєм у багатьох відношеннях використовується неефективно. Населення міст, областей, районів, які його займають, раніше було згуртованішим, територіально організованим. Зараз спостерігаються ознаки дезорганізації, зниження трудового потенціалу. Посилення контактів ЄС і СНД сприяли б певному пожвавленню цього величезного ареалу. Особливо сільськогосподарських районів. В усякому разі, ця ідея реалізовується і в економічному, і у правовому плані і є сенс сприяти її реалізації, долаючи можливі перешкоди геополітичного характеру. Тісні цивілізаційні економічні, культурні, політичні зв'язки народів цього ареалу мали місце завжди. В умовах загальної тенденції інтеграції, інтернаціоналізації, глобалізації рано чи пізно людство винне об’єднатись64. І одним етапом в цьому глобальному процесі цілком може бути формування об'єднаного економічного простору ЄС – СНД (можливо, з деякими обмеженнями в одних зонах і доповненнями – в інших). Отже в геоекономічному і геополітичному плані не треба свідомо обмежувати перспективу інтеграції дилемою – або з ЄС, або з СНД. Потрібно співробітничати і з тим, і з іншим і сприяти створенню єдиного економічного простору ЄС – СНД. При такій формі інтеграції можливе оптимальне забезпечення інтересів України при деякому неминучому обмеженні економічного суверенітету. Не убачається в такому вирішенні ущемлення інтересів інших країн СНД і країн ЄС. Вказані загальні геоекономічні тенденції або геоекономічний фон доцільно, мабуть, враховувати у процесі вирішення завдань загальнодержавного планування, здійснення політики самоусиления, правового забезпечення економічного суверенітету. 64 Тема глобального економічного порядку сьогодні одна з найбільш актуальних в доктрині міжнародного права (див. Ярышев С.Н. Некоторые международно-правовые последствия вступления России во Всемирную торговуюорганизацию // Евразийский юридический журнал. – 2010. – № 12(31). – С. 38). Правове забезпечення економічного суверенітету країни треба розглядати і у внутрішньоправовому, і у зовнішньоправовому аспекті. Забезпечення економічного суверенітету усередині країни припускає економічне верховенство народу, організованого у формі правової соціальної держави. Верховенство припускає домінування держави як власника, якій володіє контрольним або (принаймні) блокуючим «пакетом акцій» у визначенні стратегії розвитку, економічної політики, у вирішенні основних питань. Така роль повинна забезпечуватися правом, зокрема, закріпленням в Конституції економічної системи і організаційно-господарських функцій держави, зокрема принципу «Власність зобов'язує. Її використання повинне також служити суспільному благу». У числі таких основ повинен бути обов'язок розробки і реалізації загальнодержавних планів соціальноекономічного розвитку – довгострокових, середньострокових, короткострокових, які направлені на досягнення як внутрішніх, так і зовнішніх стратегічних цілей. Органічною частиною цих планів на якнайближчі 10–15 років повинні бути, зокрема, цільові програми енергозбереження, розвитку АПК, машинобудування. Внутрішньоправовий аспект припускає забезпечення економічного суверенітету інститутами в основному конституційного, господарського, природоресурсного, податкового, кримінального права. Зовнішньоправовий аспект припускає забезпечення інститутами в основному міжнародного господарського (економічного) права, яке регламентує «комплекс світогосподарських відношень»65. При цьому необхідно враховувати, що в сучасну епоху «виникає щось більше, ніж просто господарський механізм планети... Економіка починає проявляти себе не тільки як спосіб господарювання, але і як політика і навіть як ідеологія нової епохи. Ів результаті геополітичні імперативи починають поступатися місцем реаліям геоекономічним» (підкреслено мною – В.М.)66. 65 Див. Мунтіян В. Економічна безпека України. – К., 1999. – 462 с. (с. 400, 403, 404). 66 Там же. Геоекономічні ж тенденції, як сказано вище, вимагають орієнтації на поступове забезпечення центральної ролі України, яка поєднає, на обкресленому вище просторі. Територія Україна виявилася б центром перетину ліній транспорту, які зв'язують як Захід і Схід, так і Північ і Південь цього величезного ареалу (див. карту, яка додається, північної частини східного півкуля). На це зверталася увага і в літературі, ів зверненнях до Уряду з перших днів незалежності, але, на жаль, було проігноровано. Більш того, уряд був стурбований не збереженням і розвитком вигідних зв'язків, а тим, якці зв'язки скоротити, тобто самоослабленням, а не посиленням. Характерні в цьому відношенні дії «Укрзалізніці» з санкції Уряду в 90-х роках, наслідком яких було катастрофічне скорочення транзитних перевезень по найбільшому українському транзитному маршруту «Москва – Кавказ» по територіях Харківської, Донецької областей через могутню вузлову станцію Іловайськ, що призвело до втрати десятка тисяч робочих місць на залізниці й іншим шкідливим наслідкам67. І ніхто не зазнав за заподіяну величезну шкоду ніякої відповідальності. Приведений випадок – не одиничний. При повній безвідповідальності за дії, які заподіюють шкоду економіці в особливо крупних розмірах, економічний суверенітет не забезпечити. До теперішнього часу багато можливостей, які існували для зміцнення позицій в південно-східному і східному напрямах, втрачено. Проте ЄС потребує більшого життєвого простору в доступі до природних ресурсів, які є на Східно-європейської рівнині , на Уралі, в Казахстані, в Західному Сибіру, а ті, у свою чергу, в інвестиціях і в поповненні кваліфікованими кадрами, в додаткових фінансових і людських ресурсах. Тому і зараз треба прагнути до розвитку в тому ж напрямі як найбільш перспективному. Це, 67 Якщо до безвідповідальних дій з української сторони на найбільшій вузлової станції – містоутворююче підприємство Іловайськ – щодоби обслуговувалось в середньому 75 вантажних і 80 пасажирських складів, що забезпечувало роботою місто, то зараз -5 вантажних і 2 пасажирських поїзди. Потяги пішли в обхідУкраїни. Економіка міста звалилася. Ліквідовано Іловайське відділення залізниці, ще 6 підприємств залізниці транспорту, 2 хлібозаводи, 32 магазини, в занепад прийшла інфраструктура міста, на третину скоротилася його населення. Подібного роду важкі наслідки безвідповідальних дій центральних органів влади є, зрозуміло, не тільки в даномурегіоні. зрозуміло, не означає, що треба відмовлятися від інших зв'язків. Але, розвиваючи зовнішньоекономічні зв'язки, вступаючи в міжнародні об'єднання і угоди, не треба забувати про найбільш перспективний напрям з погляду забезпечення економічного зростання і економічного суверенітету – на південний схід і схід. При цьому треба враховувати, що саме там найбільш численна і впливова українська етнічна діаспора. До такої інтеграції штовхають і деякі зовнішні геополітичні чинники, зокрема, загальне для ЄС і СНД побоювання потрапити в повну залежність від США або КНР. У доступній для огляду перспективі при названій інтеграції, яка закріплена відповідними міжнародно-правовими актами, можливе домінування європейської цивілізації не тільки власне в Європі, але і на простору на схід від Уралу, до басейну Єнісею і меж Казахстану на сході і півдні включно. При такій інтеграції, в якій Україна може бути важливою сполучною ланкою, можливий достатньо стабільний економічний суверенітет України. В цілях сприяння розвитку зв'язків і підвищенню іміджу України було б доцільно у разі затримки процесу вступу в ЄС внести на розгляд країн Співдружності пропозицію про переміщення Парламентської асамблеї СНД з Петербургу до Харкова. Харків географічно ближче до регіональних центрів і столиць більшості країн СНД, ніж Петербург. Це – крупний науковий, культурний, промисловий центр і найбільший транспортний вузол. Туди ж можна перевести з Мінська й економічний суд СНД (якщо такий ще функціонує). V. Відповідальність високопоставлених чиновників за шкоду, заподіяну економіці Однією з характерних рис розвитку нашого суспільства є періодичне торохкання з однієї крайності до іншої. За останні півстоліття від крайнощів режиму тридцятих-сорокових років минулого століття ми поступово, починаючи з кінця п'ятдесятих, а потім прискореними темпами в дев'яностих роках, перейшли до іншої крайності – до режиму суцільної безвідповідальності. Потрібно забезпечити не тільки моральну і політичну, але і кримінальну відповідальність високопоставлених чиновників. Останніми роками море критики вилите на політику репресій, які проводилися в першій половині двадцятого століття в період міждержавних і внутрішніх громадянських воєн і революцій. При цьому особливо дісталося репресіям тридцятих років в СРСР. Після закінчення Другої світової війни, в ході якої США застосовували зброю масового знищення, боротьба за мир і демократію дещо пом'якшила протистояння і в міжнародних, і у внутрішніх відносинах. Протистояння прийняло менш жорсткі форми, хоча прояви агресії з боку США періодично спостерігаються. В Україні тенденція пом'якшення протистояння привела взагалі до «непротивлення злу» в зовнішніх відносинах і до повної безвідповідальності у внутрішніх, тобто придбала крайню форму. Від надмірних репресій тридцятих років прийшли до режиму суцільної безвідповідальності на всіх рівнях держави. Хто з високих посадових осіб відповів за негативні наслідки «ультраліберальних» експериментів впродовж двадцяти років? За шкоду, заподіяну економічному суверенітету і безпеці? За передачу до приватних рук виробництв, які найбільш прибуткові, у тому числі торгівлі спиртними напоями? Хто дав дозвіл на масовий вивіз металобрухту коли його бракує у власних металургійних заводів? Подібних питань – маса. Високопоставлених винуватців, яких притягають до відповідальності, – не має. Виходить, що все це відбулося само собою нібито на зразок стихійного лиха і можна продовжувати експериментувати в тому ж дусі. Але усі бачать, що в результаті цього штучно створеного лиха з'явилося немало осіб, що збагатилися, не в результаті суспільно-корисної праці в реальному секторі економіки, ав результаті співучасті в різного роду махінаціях, спекуляціях, «кришування» криміналітету. І жодного крупного кримінального процесу над організаторами, учасниками, співучасниками злочинів, які заподіяли шкоду економіці в особливо крупних розмірах. Розтягування продовжується, лазівки, які є в законодавстві, та про які не раз мовилося у пресі, не закриваються. Справа дійшла до того, що або з санкцій, або при потуранні високопоставлених чиновників іноземців допускають до закритої інформації. Кілька років тому дозволили (всупереч запереченням заводу) групі американських фахівців ознайомитися з секретом оборонної системи «Кольчуга» на підприємстві-виготівнику. На території України діє декілька іноземних аудиторських фірм, яким довіряється безконтрольна перевірка всієї документації крупних державних підприємств, що мають стратегічне значення (недавно, наприклад, іноземні аудитори глибоко досліджували «Укрзалізницю»). По суті мова йде про санкціонування безкарного промислового і навіть військового шпигунства. Набили оскому постійні розмови про боротьбу з корупцією. Проте продовжує діяти принцип, відомий з ХІХ століття, – до відповідальності для статистики притягується «дрібна сошка», а крупні корупціонери від відповідальності йдуть (у крайньому випадку, «вчасно» виїжджають за кордон). Крім того, в нинішній безплановій економіці не ставляться конкретні цілі й завдання, за виконання яких відповідали б перед державою конкретні особи. Отже, не з кого і питати. Реальне забезпечення економічного суверенітету багато в чому залежить від визначення в законодавстві прав і обов'язків державних службовців високого рангу і від того, як вони виконують службові функції. Зокрема, від того, наскільки забезпечена їх незалежність від іноземних контрагентів. У російському друці зверталася увага на неприпустимість ситуації, яка склалася в РФ, коли «практично вся еліта живе і працює вахтовим способом, коли дома цієї еліти, її діти і її гроші знаходяться за межами Батьківщини»68. Подібного роду даних по Україні у нас немає. Але відомо, що такі факти мають місце. Мабуть, для тих, хто висувається на 68 Аргументы ифакты. – 2010. – № 31. високі посади, які дозволяють впливати на вирішення питань, пов'язаних з висновком і виконанням економічних угод з іноземними державами, повинні бути встановлені якісь обмеження відносно наявності майна і найближчих родичів за кордоном. Діями або бездіяльністю високопоставлених чиновників, у тому числі і некорумпованих, а «просто» безвідповідальних, шкода економіці різними способами заподіюється, а дієвих мір до припинення беззаконня не приймається. Чому вони не застосовуються? Одна з причин, можливо, в тому, що немає прямо відповідної статті у Кримінальному кодексі. Правда, одного колишнього нашого прем'єр-міністра, якій по-великому вкрав, притягли все ж таки до відповідальності. Але не наші власті, а власті США. Адже мають місце не тільки крупні розкрадання, але й інші дії, які завдають шкоду в особливо великих розмірах і представляють загрозу економічній безпеці країни. І дії такого роду правильно було б кваліфікувати не просто як різновид «банальних» господарських або посадових злочинів, а – у відповідності з їх тяжкими наслідками – як різновид найбільш небезпечних злочинів проти національної безпеки, які передбачено Кримінальним кодексом. Узяти, наприклад, згадану вище історію з необґрунтованим підвищенням тарифів на перевезення вантажів залізницею транзитом через територію України. Постійно кажуть, що географічне положення України дозволяє заробляти на транзиті вантажів. На ділі ж свідомо зірвали величезний транзит, зокрема, по дорозі «Москва – Кавказ» через східні області України. Могутня вузлова станція Іловайська Донецької залізниці на цьому шляху обслуговувала в добу 75 вантажних і 80 пасажирських поїздів і була градоутворювальним підприємством. Із-за необґрунтованого підвищення в дев'яностих роках тарифів та інших непродуманих дій «Укрзалізниці» перевізники вимушені були пустити основну масу вантажів і пасажирів в обхід України. Тепер станція Іловайськ обслуговує всього 5 вантажних і 2 пасажирських поїзди. В результаті закрита маса підприємств у Іловайську (і в інших місцях, де проходили транзитні поїзди), втрачено близько десяти тисяч робочих місць і великі доходи. Руйнована інфраструктура міста, населення якого скоротилося на третину. Адже навіть робити-то нічого не було необхідно. Просто треба було продовжувати обслуговувати функціонуючий вигідний нам транзит. За величезні збитки від конкретного необґрунтованого рішення, прийнятого конкретною високопоставленою особою, так ніхто і не відповів. І це, зрозуміло, неєдиний випадок відхилення від відповідальності за спричинення величезної шкоди країні. Відома необхідність залучення інвестицій, про це говорять постійно державні діячі, які керують . У дев'яностих роках було прийнято декілька законів і указів, які направлено сприянню залучення інвестицій. Було сформовано спеціальний правовий режим для залучення інвестицій, зокрема у так звані депресивні райони, де спостерігалося падіння економіки, закриття підприємств. Уп'ятнадцяти областях такий режим був введено на деяких територіях, які отримали статус територій пріоритетного розвитку. Введення спеціального інвестиційного режиму, який передбачав деякі пільги для інвесторів на певних умовах, що дозволяло зберігати і створювати нові робочі місця, було вигідно для багатьох територіальних громад і бізнесу. З використанням досвіду низки країн було також створено декілька спеціальних (вільних) економічних зон з інвестиційним режимом, якій був схожим із введенням на територіях пріоритетного розвитку. За даними Міністерства економіки, з початку функціонування в Україні ВЕЗ та ТПР (з 1998 р.) і до 2005 р. було затверджено 742 інвестиційних проекта кошторисною вартістю 7,6 млрд. доларів США. Завдяки режимам ВЕЗ і ТПР було створено 50927 нових робочих місць і збережено 83028 робочих місця, до бюджету від реалізації інвестиційних проектів у ВЕЗ та ТПР надійшло більш 4,3 млрд.грн. Проте 25 березня 2005 р. був прийнятий закон про держбюджет на 2005 р., яким без яких-небудь обґрунтувань і обговорень з грубим порушенням Регламенту ВР і Закону від 11 вересня 2003 р. скасовано пільги і гарантії для всіх територій пріоритетного розвитку і спеціальних економічних зон. Завдано великої економічної шкоди і, головне, надовго підірвана довіра інвесторів. Незабаром після прийняття закону були публічні заяви Президента України, керівників уряду про помилковість такого рішення, про необхідність його перегляду. Конституційний Суд визнав закон від 25 березня 2005 р. в частині відміни пільг і гарантій не відповідним Конституції. Проте закон так і не було скасовано і ніхто за заподіяну шкоду країні не відповів. Зрозуміло, ігноруванням власних законів і гарантій ми самопосилення не доб'ємося. Декількома недержавними банками, що паразитували на економіці, як з'ясувалося у 2008 р., розтринькано десятки мільярдів гривень. Ніхто з банкірів ніякої відповідальності не поніс. Їм навіть надана «підтримка» і чомусь за рахунок державного бюджету. Відповідно звіту Тимчасової слідчої комісії з перевірки діяльності НБУ (опублікованим в «Голосі України» 16 січня 2009 р.), постановою Верховної Ради України від 26 грудня 2008 р. № 831-VI було відмічено, що робота НБУ в період фінансової кризи містила ознаки корупції, створила загрозу національній економічній безпеці і суверенітету. Матеріали комісії направлено Генеральній прокуратурі. Але розмір шкоди від «непрозорої» підтримки банків на декілька десятків мільярдів гривень так і не визначено, до персональної відповідальності нікого не притягнуто. При системі суцільної безвідповідальності навряд чи хто-небудь відповідатиме за розбазарювання засобів «підтримки». Так, як у минулому ніхто не відповів за великомасштабну аферу зі створенням банку «Україна»: незаконно привласнивши приватній структурі ім'я держави і отримавши у зв'язку з цим довіру маси вкладників, деякі особи добре заробили, а потім цю масу «кинули», зробивши банк банкротом. Це підставило під удар і імідж країни. Мабуть, варто було б все ж таки доповнити розділ Кримінального кодексу України, який стосується злочинів проти національної безпеки, спеціальною статтею про персональну відповідальність чиновників високого рангу за шкоду, заподіяну економіці в особливо крупних розмірах їх діями або бездіяльністю69. Необхідно забезпечити саме персональну відповідальність керівників уряду, міністерств і відомств за спричинення шкоди економічним інтересам, економічній безпеці держави. Відповідальність не тільки у формі критики, але, в особливо небезпечних випадках, у формі застосування мір кримінального права. Оскільки органи, що наділені в даний час правом порушувати кримінальні справи, з різних причин у випадках, подібних названим вище, як правило, не діють, слідувало б, можливо, надати також виняткове право більш незалежному органу – безпосередньо Верховному Суду України. Спеціальну процедуру розслідування і розгляду справ у Верховному Суді першої інстанції можна обміркувати70. Загальними зусиллями необхідно подолати період суцільної безвідповідальності. Строга міра, що запропонована вище, може стимулювати осіб, яки ухвалюють важливі рішення, більш глибоко продумувати наслідки їх реалізації і відповідати заних перед законом. Стислі висновки 1. Економічний суверенітет – це економічна незалежність і економічне верховенство. Економічній незалежності властиві погрози іззовні. Економічному верховенству – зсередини країни. Ті, та інші – є погрози економічній безпеці. Першим можна протистояти як заходами міжнародного 69 Можна доповнити розділ І особливої частини Кримінального кодексу України про злочини проти основ національної безпеки статтею приблизно наступного змісту: Стаття 111. Заподіяння збитку економіці в особливо великому розмірі, без намірів державної зради Навмисне здійснення діянь членом Кабінету міністрів України, членом Ради міністрів Автономної республіки Крим, главою обласної державної адміністрації або прирівняним до них за статусом посадовою особою в порушення конституційних основ економічної системи, на шкоду економічної безпеки України без намірів державної зради, але, що заподіялизбиток економіців особливовеликомурозмірі – – карається позбавленням волі на строк від восьми до десяти років, позбавленням військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу й позбавленням права займати посади в органах державного керування. 70 Кримінально-процесуальний кодекс можна доповнити статтею 341, що встановлюють виняткову підсудність справ про статті 111 безпосередньо Верховному Суду України. права, так і права внутрішнього. Другим – заходами в основному господарського, але й інших галузей права, зокрема кримінального. Економічний суверенітет як стан економічної незалежності й економічного верховенства держави забезпечується в цілому державним суверенітетом, інститутом економічної безпеки, зокрема. 2. В умовах посилення міжнародної інтеграції з'явилися, з одного боку, позитивні для економіки тенденції, а, з іншого – посилилися загрози суверенітету, зовнішні негативні впливи на економічні інтереси країни. Необхідний обов'язковий постійний моніторинг погроз суверенітету і протистояння ним. Така функція повинна виконуватися однією з центральних державних структур, основними обов'язками якої повинні бути планування і координація зовнішньоекономічної діяльності. 3. Дослідження приводить до висновку, що зовнішні чинники, зрозуміло, роблять сильний вплив, але головне – послідовне проведення політики самопосилення, використання, зокрема, всіх правових засобів, які сприяють самопосиленню, починаючи з чіткого закріплення в Конституції основ економічної системи і забезпечення елементарного публічного порядку в економіці. Держава, яка стратегічно націлена на самопосилення, може успішно протистояти негативному зовнішньому впливу, який завжди присутній у світовій економіці. Існує багато правових способів протистояння і протидії. Але треба їх ефективно використовувати. Орієнтуватися на найбільш вигідний нам варіант інтеграції і сприяти його здійсненню, а не пасивно пристосовуватися до процесів, які організовано і направлено іншими. Тоді й домовлятися з іншими країнами буде легко. Потрібний, перш за все, не декларативний, а саме робочий, комплексний загальнодержавний стратегічний (довгостроковий) робочий план соціально-економічного розвитку країни, тобто, який заснований на економічних розрахунках, натуральних балансах виробництва і споживання, балансах експорту-імпорту, будівництва, перевезень, створення нової техніки і технологій і тому подібне, який містить завдання, що визначаються кількісно з вказівкою конкретних термінів виконання і відповідальних виконавців, націлюють на повне використання власного потенціалу економічної потужності. Важливою складовою частиною довгострокових, середньострокових і короткострокових планів обов'язково повинно бути (також робочі) енергетична і Продовольча програми. 4. В цілях забезпечення економічного самопосилення, економічного суверенітету необхідно виділити в Конституції розділ «Основи економічної системи», в якому повинно бути закріплено рівність державної, комунальної (територіальних громад), колективної, приватної (індивідуальної) форм власності і загальний принцип: «Власність зобов'язує. Використання власності повинне також служити суспільному благу». У цьому ж розділі помістити імперативну норму про обов'язок уряду розробляти і забезпечувати виконання загальнодержавних стратегічних, довгострокових, середньострокових і короткострокових збалансованих робочих планів економічного і соціального розвитку. Ці плани повинні носити обов'язковий характер для одних суб'єктів господарювання і бути орієнтиром для інших. Державні структури повинні нести відповідальність за реалізацію планів. З метою забезпечення економічного суверенітету держави над власною територією – власними природними ресурсами, доходами, які створюються на території країни, не треба слідувати порадам перетворювати державу на «нічного сторожа» чужих багатств. Вона сама повинна бути солідним публічним власником, який використовує власність на користь соціальноекономічного розвитку країни. 5. Потрібна довгострокова геоекономічна стратегія. У зовнішній політиці акцент повинен бути зроблено на геоекономічних проблемах, на зовнішньоекономічній діяльності. Це означає орієнтацію на забезпечення зближення і з ЄС і з СНД, підвищення рівня співпраці з цими інтеграційними структурами і вдосконалення організаційного забезпечення зовнішньоекономічної діяльності. Економічно вигідною для України була б участь в такому Єдиному економічному просторі, який об'єднував би ЄС і СНД – зону європейської цивілізації (можливо, за винятком найбільш віддалених від Європи географічно і в демографічному плані районів на схід від басейну Єнісею і на південь від Казахстану). Україна зацікавлена в тому, щоб брати участь і в ЄС, і в СНД. У сучасних реальних умовах економічному суверенітету можуть сприяти дружні зв'язки як з ЄС, так і з СНД, що підкріплені взаємовигідними багатобічними і двосторонніми договорами. У перспективі треба прагнути до створення єдиного економічного простору ЄС і СНД – Панєвропейському об'єднанню і сприяти дипломатичними засобами реалізації такого прагнення . 6. Забезпечення економічного суверенітету України, яка володіє найбільшою в порівнянні із країнами Західної і Центральної Європи територією, багатою природними ресурсами, вигідним географічним положенням, освіченими трудящими, залежить перш за все від роботи Уряду і всього державного апарату. Негативний зовнішній вплив на економічний суверенітет має місце, але йому цілком можна протистояти. Основна причина економічної слабкості країни в даний час (рівень розвитку – нижче за показники 20-річної давності) – суцільна безвідповідальність Уряду і держапарату. На всіх рівнях управління немає відповідальності за результати діяльності (бездіяльності). Потрібно не тільки план, який містить орієнтири, баланси, завдання і який визначає відповідальних за його виконання, але й неухильне застосування засобів відповідальності за допущені порушень. Безплановість, безвідповідальність, анархія не можуть служити забезпеченню суверенітету. Високопоставлені чиновники – керівники уряду, міністри, керівники обласних державних адміністрацій, посадові особи, які до них прирівняні, повинні нести персональну відповідальність за виконання планів, за вирішення питань, які віднесені до їх компетенції, зокрема кримінальну відповідальність за шкоду, заподіяну економіці їх діями або бездіяльністю в особливо крупних розмірах. Відповідною статтею доцільно доповнити розділ Кримінального кодексу України про злочини проти національної безпеки. Додаток 1 Додаток 2 Воснові державного суверенітету – суверенітет економічний* 1. Семінар у нас науковий. Передбачається, що наука, у тому числі суспільні науки, повинні сприяти вирішенню складних проблем економічного і соціального розвитку, у тому числі поставленої до порядку денного нашого семінару. Щоб виконати це завдання, потрібно уникати теоретичних торохкань із однієї крайності в іншу. Один час ми гіперболізуємо роль економічного базису в розвитку суспільства, другий – ми взагалі про нього забуваємо. Один час ми підкреслюємо важливу роль держави, другий –стверджуємо (демагогічно, без аргументів), що вона не повинна втручатися в економіку, а бути якимсь нічним сторожем. Професор В.Н.Гайворонський визначив це торохкання – «Від нічого приватного до нічого публічного». Один час ми прагнемо охопити геть усе централізованим планом, другий – взагалі відмовляємось від планування та навіть саме слово план віддаємо анафемі. Один час ми вважаємо єрессю модель навіть ринкового соціалізму, другий – прагнемо все зробити товаром і все перетворити в предмет купівлі-продажу, у базар, у барахолку. Один час побоюємося обвинувачень у прихильності до буржуазної ідеології, другий – побоюємося докору у прихильності до ідеології соціалістичної або комуносоціалістичної. Один час проводимо надмірні репресії, другий – створюємо систему суцільної безвідповідальності і т.д. Пора, очевидно, заспокоїтися і тверезо дивитися на речі. Істина – посередині. Треба припинити теоретичні торохкання й тоді буде можливо розумно вирішувати насущні проблеми. * Виступ академіка В.К.Мамутова на методологічному семінарі «Конституційно-правові основи державного суверенітету України в умовах глобалізації: проблеми теорії й практики», що відбувся 15 березня 2011 р. в Києві у НАН України. Стосовно до теми сьогоднішнього семінару хотілося б звернути увагу на необхідність закріплення у Конституції засад економічної системи. Був такий розділ у колишній Конституції, був у первісному проекті нової. Але, очевидно, когось це не влаштувало. Ми нікуди від домінуючої ролі економіки в нашому житті не дінемося. Без забезпечення економічної самодостатності, економічної сили, економічного суверенітету, розумної економічної політики, у тому числі й зовнішньоекономічної, ми дійсного державного суверенітету й добробуту народу не забезпечимо, скільки б не міркували наінші теми. Щоб бути дійсно суверенним, держава повинна бути економічно самодостатньою, економічно суверенною. В економічній і юридичній літературі розроблено поняття економічного суверенітету. Як звичайно, єдиної думки не існує, є різні визначення. Для наукових досліджень і вирішення практичних завдань прийнятним представляється визначення економічного суверенітету як верховенства правової держави у внутрішніх економічних справах і економічної рівноправності держави на міжнародній арені. 2. І в тому, і в іншому випадку держава повинна бути економічно самодостатньою, тобто мати достатню частку власності на природні ресурси, значну частку доходів, частку додаткової вартості, що створюється загальною працею, і здатною на цих засадах вирішувати економічні проблеми своєї країни. Уряд і місцеві органі повинні бути наділені необхідною господарською компетенцією. Держава, що не має солідної власності, якою вона могла б розпоряджатися у суспільно важливих цілях, не може ефективно управляти економікою, не може бути суверенною ні в зовнішніх, ні у внутрішніх відносинах. Із самого початку реформ було визначено в політичних документах і закріплено на законодавчому рівні, що ми будемо орієнтуватися не просто на «ринок», а на сучасну змішану економіку, яка припускає функціонування різноманітних суб'єктів господарювання різних форм власності. Тим часом, деякі вчені сприйняли реакційну ідею ринкового фундаменталізму (більш небезпечну, на думку Д.Сороса, ніж тоталітаризм) і на цих засадах спрямовували зусилля на обґрунтування доцільності згортання державної власності аж до повної її ліквідації. Знайшлися, звичайно, і зацікавлені підбурювачі – «спонсори». Робиться це, природно, тихою сапою, тому що аргументів немає. Заодно розв'язали ліквідувати й колективну власність, використавши в цих цілях роз'яснення Держкомстату. Щоб припинити ці антигромадські прояви, треба внести деякі доповнення в Конституцію. Конкретні пропозиції є. Як сказано вище, доцільно сформувати в Конституції розділ про економічну систему України. У Конституції й зараз є низка статей, які можна було б до цого розділу включити. Але їх треба консолідувати та чітко визначити, що сучасна економіка – економіка змішана, заснована на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності. Потрібно замість аморфної норми, згідно з якою власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству (ст. 13 Конституції), встановити, що власність зобов'язує й повинна слугувати також суспільному благу, використовуватися в інтересах суспільства. Така норма давно є, наприклад, у Конституції Німеччини, а ми боїмося, не чи занадто вона соціалістична. Треба в зазначеному розділі підтвердити також рівність всіх форм власності, у томучислі колективної. 3. Щоб бути самодостатнім, треба до цього цілеспрямовано прагнути та мати план або, як заразмодно говорити, «дорожню карту» її досягнення. На цьому місті виникає питання теоретико-методологічного характеру. Якщо колись багато вчених побоювалися пропонувати що-небудь, що можна було розцінити як прояву буржуазної ідеології, то зараз бояться докору у прихильності до соціалістичної ідеології. Тому, почавши так звану перебудову, віддали анафемі ідею та досвід планування, що зародився в Радянському Союзі, та навіть саме поняття плану соціально-економічного розвитку. Багато теоретиків зайняли пристосовницьку позицію – стали говорититільки про програми, розуміючи під цим щось інше, ніж економічно та математично обґрунтоване ділове планування. Державне керування не може бути ефективним, якщо воно здійснюється без довгострокового плану економічного і соціального розвитку, тобто «без керма й вітрил». При відсутності плану не вирішуються роками багато проблем. Програми, що складаються як набір заходів, найчастіше так званим «методом стогування», не можуть замінити кваліфіковано розроблений план на основі економічних розрахунків, натуральних і вартісних балансів, спрямований на досягнення конкретно сформульованих результатів у конкретний термін. План повинен містити конкретні зобов'язання для державних структур (із вказівкою відповідальних за їхнєвиконання органів), бути орієнтиромдля бізнесу. Юридичне підґрунтя давно є – статті 85, 116 та ін. Конституції, закон 2000 р., стаття 11 Господарського кодексу й т.п. Підготовлений проект закону про стратегічне планування. Це добре. Але пора б уже розробити не Закон про планування, а «просто» проект довгострокового плану. Ніщо в законодавстві цьому не заважає. Для розробки сучасної моделі довгострокового соціально-економічного планування знань колишніх фахівців недостатньо. Тому слід спрямовувати невеликі групи представників нового покоління економістів і кібернетиків для вивчення нових моделей планування у Франції, Китаї, Японії, Південній Кореї, що добилися певних успіхів у розвитку за допомогою планування. Треба не розпорошувати сили на винахід і здійснення безлічі реформ, які коштують дорого й у той же час нерідко призводять до результатів, протилежних очікуваним. Більш корисно було б сконцентрувати сили та увагу на розробці проекту чотирьох-або п'ятирічного робочого плану соціально-економічного розвитку країни. Робочий план допоміг би сконцентрувати та мобілізувати сили державних структур, регіональних і місцевих органів, усіх громадян на вирішення актуальних проблем, підвищити рівень державного керування й на цій основі – рівень добробуту народу, зміцнити державний суверенітет. 4. Економічному й соціальному розвитку, самопосиленню й забезпеченню суверенітету перешкоджає суцільна, тобто системна безвідповідальність. Ніхто з високопоставлених чиновників і «політиків» нізащо не відповідає. Системною безвідповідальність виявилася із самого початку «перебудови». Характерно щодо цього запізніле визнання відомого економіста Г.Х.Попова, що очолив у створеному у 1989–1990 рр. новому вищому органі влади СРСР Московську групу депутатів (перейменовану незабаром з метою маскування її відірваності від народу у міжрегіональну). У серпні 2010 р. він заявив, що коли учасники так званого демократичного руху спробували наприкінці вісімдесятих років виробити єдину програму, то почалися конфлікти. Єдиний пункт, з яким усі погодилися, – потрібно відсторонити від влади КПРС і усунути з Конституції шосту статтю, що закріплює керівництво КПРС країною. Але «у той день, коли померла КПРС, з'ясувалося, що ніхто не знав, що властиво робити далі» (Див. Бульвар Гордона. – 2010. – серпень, № 32(276). От таку нову «керівну силу» одержала країна. Виразної фундаментальної конструктивної дороговказної ідеї й довгострокового плану немає дотепер. Закладений із самого початку деструктивний настрой «перебудови» і суцільна безвідповідальність призвели до того, що відмовилися від усього накопиченого раніше досвіду керування господарством, розбазарили економіку. У підсумку через два десятки років маємо менше, ніж мали у 1990 р. Відмова від накопиченого досвіду керування економікою мотивували тим, що в ринковій економіці державі нічим управляти не треба, тому що діє ринкова конкуренція, яка всіх стимулює добре працювати, ринок сам усе відрегулює «як треба». Практика показала, що це далеко не так, зокрема, тому, що «заробляти» стало можливо не тільки гарною працею, підвищенням ефективності виробництва, продуктивності праці, але й безліччю інших способів, не пов'язаних із громадсько-корисною працею. Навпаки, легше стало заробляти суспільно шкідливими способами. До того ж нерідко заподіюється величезна шкода економіці недостатньо компетентними й корумпованими чиновниками, які опинилися поза суспільним контролем. Конституційні засади, як би гарні вони не були, повинні бути розвинені й підкріплені у галузевих нормах. У тому числі необхідно, виходячи з реальної ситуації, включити до Кримінального кодексу норму про відповідальність високопоставлених чиновників за шкоду, заподіяну економіці їх діями. Щоб була відповідальність не тільки морально-політична (якої здебільше також не спостерігається), але й кримінальна, а також відповідна стаття Кримінального кодексу в розділі не про «банальні» господарські злочини, а про злочини проти національної безпеки. Можливо, її не доведеться застосовувати. Але така погроза з метою профілактики була б не зайвою. Без діючого кримінально-правового забезпечення важко забезпечити економічну безпеку, дотримання Конституційних норм, що закріплюють економічну систему суспільства. Відповідно до офіційної післявоєнної політики США, спрямованої на «усунення СРСР», відповідними структурами розроблялися плани дезорганізації економіки СРСР і ухвалювалися заходи щодо реалізації цих планів. І вони були реалізовані. У ХХ столітті така практика стала звичайною в «холодній війні». Немає ніяких гарантій, що вона не застосовується й у ХХІ столітті. У пресі висловлювалися побоювання на цей рахунок, зокрема, такими добре інформованими особами, як В.М.Литвин і Н.Ю.Королівська. Не можна заспокоюватися. Самозаспокоєність і безтурботність наносять більше шкоди, ніж дії конкурентів. Зважаючи на все, ніякого плану протистояння, не говорячи вже про протидію, негативному цілеспрямованому впливу на нашу економіку зовнішніх сил у нас немає. Немає навіть структури, яка б відповідала за таку роботу. Можна, звичайно, і далі проводити «страусову політику». Але які будуть наслідку? Інтеграція не скасовує конкуренцію як між господарськими структурами, так і між державами. Тому для забезпечення суверенітету потрібно мати орган, відповідальний за протистояння негативному зовнішньому впливу й за ефективність зовнішньоекономічної діяльності, здійснюючий моніторинг угод і їх виконання. 5. Частина відповідальності за стан справ, за двадцятилітній розбрід і хитання повинні взяти на себе наші суспільні науки, у тому числі економічна і юридична. Занадто вкоренилася безпринципність, пристосовництво до політичних віянь. Наука зобов'язано впливати на політику, а не пристосовуватися до її зиґзаґів. Стосовно до теми сьогоднішнього методологічного семінару можна, як сказано вище, відзначити, що, якщо колись побоювалися сказати що-небудь таке, що можна розцінити як вплив буржуазної ідеології (самої антихристиянської, по визначенню Бердяєва), то тепер навіть бояться зробити висновки з результатів дослідження, які можна було б розцінити як вплив соціалістичної ідеології. Але соціалістична ідеологія в різних варіантах – від комуністичної до соціал-демократичної у світі поширена широко й на ній ґрунтуються багато практичних дій багатьох держав. І дії досить ефективні. Навіть Папа Іоанн Павло ІІ говорив у 1993 р., що у соціалізмі є раціональне зерно й не треба ідеалізувати капіталізм (див. Папська хвороба «лівизни» у Ватикані // Комсомольська правда. – 1993. – 19 листопада). Боротьба ідеологій буде завжди. Але висновки наукових досліджень повинні перевірятися критерієм світової практики, а не поточноїполітики. _______ . _______ Норми Конституції, що визначають і закріпляють економічну систему України, у тому числі принцип використання власності в суспільних інтересах і принцип обов'язковості загальнодержавного планування соціально-економічного розвитку, що забезпечують економічний суверенітет, можуть слугувати важливими елементами конституційноправових засад державного суверенітету. Концепція конституційного забезпечення економічної системи держави, що містить названі положення, представлена у 2008 р. до Адміністрації Президента, оприлюднена окремою брошурою й у журналі «Стратегічні пріоритети» (2008, № 2(7)). Робочим групам Конституційної асамблеї слід б її врахувати. Додаток 3 Доповнення до доповіді «Правове забезпечення економічного суверенітету в умовах міжнародної інтеграції», представленої Інститутом економіко-правових досліджень НАНУкраїни Відділенню економіки НАН України й Інституту держави і права НАН України в березні ц.р. 1. До розділу ІІІ. 1. Важливою умовою забезпечення економічного суверенітету є правове забезпечення ефективного функціонування (використання) публічної власності. При всій важливості в сучасній змішаній економіці власності приватної, все ж таки основу суверенної соціальної правової держави складає власність публічна – державна, комунальна, громадських організацій, соціальних підприємств, що утворюються ними. Для ефективного функціонування публічної власності, визначення її ролі і форм взаємодії в господарському механізмі необхідно забезпечення реалізації і розвитку загальних конституційних положеньпровласність. Одним із напрямів вирішення цієї задачі повинно бути розкриття основоположного принципу «Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству», закріпленого Конституцією України (ст. 13) та інших Конституційних норм про власність. Зараз багато Конституційних норм не дотримуються, їх дотримання не контролюється і не забезпечується державними органами. Закон України «Про власність», який прийнятий на початку реформ в 1991 р., скасовано у 2007 р. без яких-небудь обгрунтувань і обговорень шляхом включення в обширний перелік змін у законодавство, внесених у зв'язку з ухваленням Цивільного кодексу України. Судячи по способу скасування, зроблено це умисне так, щоб депутати при ухваленні закону взагалі не звернули на це увагу. У зв'язку з відміною закону «Про власність» у Держкомстату виникло ряд питань, зокрема щодо легітимності створення підприємств колективної власності і орендних підприємств. На його запит з цього приводу Інститут держави і права НАН України дав висновок, який суперечить положенням Конституції про рівність всіх форм власності. Держкомстат до цих пір керується цим висновком, не дивлячись на його необґрунтованість. Практика показує, що, як і раніше, в основі економіки і забезпечення економічного суверенітету лежать відносини власності. Для реалізації Конституційних положень про власність необхідна або їх конкретизація в самому тексті Конституції, або ухвалення нового закону «Про власність» з урахуванням тих положень закону, необґрунтовано скасованого тихою сапою у 2007 р., що зберігають свою актуальність. У законі повинна бути закріплена юридична рівність державної, комунальної (територіальних громад), колективної, приватної (індивідуальної) формвласності. Якщо буде відповідне доручення Кабміну або Президії НАН України, Інститут економіко-правових досліджень НАН України може підготувати відповідний законопроект на підставі наявних матеріалів і запланованих на 2011–2012 рр. досліджень. 2. Верховна Рада та Кабмін зобов'язані строго виконувати вимоги Закону України від 11 вересня 2003 р. «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» щодо обов'язковості економічного аналізу і обґрунтованості регуляторних актів. В цілях правового забезпечення політики енергозбереження доцільно доповнити ч. 1 ст. 10 Господарського кодексу України – «Основні напрями економічної політики держави» – абзацем дванадцятим наступного змісту: «енергетична політика, яка направлена на забезпечення надійності енергозабезпечення, раціонального використання енергії й енергетичних ресурсів суб'єктами господарювання». Доповнити п./п. 2 п. 3 Порядку приняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, який визначає перелік документів, що надаються Державній архітектурно-будівельній інспекції, словами «висновок державної експертизи з енергозбереження». У Законі України «Про електроенергетику» відновити норму, яка передбачає спеціальну цільову надбавку у складі оптового тарифу. Для забезпечення її ефективного використання, відповідно до цільового призначення, необхідно передати повноваження по акумуляції надбавок Державному фонду енергозбереження, створеному у складі Державного агентства з енергоефективності та енергозбереження України. 2. До розділу IV. 1. Україні треба бути не пасивним об'єктом геоекономічної політики інших країн, а активним суб'єктом геоекономічної політики, направленої на перспективу формування єдиного Панєвропейського економічного простору в північній частині Євроазіатського континенту як способу і форми з'єднання зусиль країн ЄС і СНД в досягненні стійкого прогресивного соціальноекономічного розвитку народів, які об'єднуються належністю переважно до загальноєвропейської цивілізації і до одного великого геоекономічного ареалу. В цих цілях необхідно з урахуванням обґрунтованих даною доповідю концептуальних положень розробити геоекономічну стратегію, в якій повинен бути зроблений акцент на геоекономічних проблемах, на зовнішньоекономічній діяльності, вдосконаленні організаційного забезпечення зовнішньоекономічної діяльності. В ході її підготовки провести, як мінімум, інвентаризацію ратифікованих угод і тих, які готуються, оцінку їх впливу на економічні інтереси держави. Критерієм корисності того або іншого заходу може служити відповідність досягнутих результатів рівню, який планувався. Реалізація названої стратегії, як і забезпечення економічного самопосиления в цілому (див. розділ ІІІ доповіді), повинні забезпечуватися комплексним загальнодержавним довгостроковим планом соціальноекономічного розвитку країни, заснованим на економічних розрахунках, натуральних балансах виробництва і споживання, балансах експортуімпорту, будівництва, перевезень, створення нової техніки і технологій і тому подібне, розроблених з урахуванням процесів, які відбуваються у світовій економіці. В ході підготовки загальнодержавного плану соціальноекономічного розвитку країни провести інвентаризацію всіх державних соціально-економічних програм, використовуючи в загальнодержавному плані тільки ті, які можуть реально фінансуватися і бути реалізовані. 2. В даний час зовнішньоекономічна діяльність має стратегічне значення для економіки країни, тому варто або реорганізувати МЗС в Міністерство зовнішньої політики і зовнішньоекономічних зв'язків (з відповідним удосконаленням його структури), або відтворити (це повинно окупитися) Міністерство зовнішніх економічних зв'язків як ланку, яка забезпечує реалізацію геоекономічної стратегії, безперервний моніторинг, аналіз, правовий супровід зовнішньоекономічної діяльності, аналізу і запобігання погрозам економічному суверенітету, хоч би до тих пір, поки частка ЗЕД у ВВП країни не знизиться. Варто було б також прийняти в новій редакції, яка забезпечує посилення позицій українських господарських структур на світовому ринку, необґрунтовано скасований Закон «Про промислово-фінансові групи». 3. Разом з позитивним впливом, пов'язаним з адаптацією національної економіки і вітчизняного конкурентного простору до умов світового ринку, вступ у СОТ приніс значні ризики погіршення рентабельності і конкурентоспроможності українських компаній на внутрішньому і зовнішньому ринках. Ці ризики посилюються із-за неефективності контролю з боку держави за дотриманням суб'єктами господарської діяльності (як резидентами, так і нерезидентами) встановлених правил господарювання, зокрема, у зв'язку з недосконалістю митного контролю, корумпованістю схем реалізації імпортованої продукції через торгову мережу. З метою мінімізації можливих погроз економічній безпеці України і негативного впливу на українських виробників, максимально швидкого отримання позитивного ефекту від вступу у СОТ повинні бути застосовані спеціальні адаптаційні заходи. У стратегічній програмі реалізації потенціалу членства України у СОТ повинні бути передбачені заходи з адаптації національної економіки до умов членства, застосування інструментів СОТ для захисту інтересів українських виробників на зовнішніх і внутрішніх ринках, визначення політичних орієнтирів України як члена цієї організації. Серед засобів такої програми слід передбачити подальше вдосконалення митно-тарифного регулювання і митного контролю, у тому числі шляхом: застосування відповідно до норм ГАТТ / СОТ антидемпінгових і компенсаційних мит з метою захисту вітчизняних виробників; зменшення різниці між тарифними ставками аналогічних товарів, з метою зменшення порушень в частини класифікації товарів і, відповідно, зменшення «сірого імпорту»; посилення контролю за використанням пільг у митному оподаткуванні; впорядкування механізму надання таких пільг (зокрема з метою зменшення суперечностей в їх нормативному регулюванні, що приводять до судових спорів із державою); проведення переговорів і укладання двосторонніх міждержавних угод щодо спрощення митних процедур і активізації боротьби з контрабандою у відносинах із країнами – основними торговими партнерами України; вдосконалення засобів митного контролю, зокрема в частині адекватного встановлення митної вартості товарів, з метою запобігання явній і прихованій контрабанді і ввезенню товарів, небезпечних для здоров'я людей і навколишнього середовища; посилення фінансового контролю у сфері експортного ціноутворення, зокрема, фінансового моніторингу зовнішньоторговельних операцій, які потенційно мають ознаки зловживань і фіктивності; налагодження обміну інформацією про порушників законодавства між державними контролюючими органами. До розділу V. В цілях подолання обстановки повної безвідповідальності високопоставлених чиновників, що склалася, за наслідками їх дій, які заподіюють шкоду економіці, доцільно доповнити Розділ І особливої частини Кримінального кодексу України про злочини проти основ національної безпеки: «Стаття 1111 Заподіяння шкоди економіці в особливо крупному розмірі (без намірів державної зради) Умисне здійснення діянь членом Кабінету Міністрів України, членом Ради Міністрів Автономної республіки Крим, головою обласної державної адміністрації або прирівняною до них за статусом посадовою особою, порушуючи конституційні основи економічної системи, на шкоду економічній безпеці України, без намірів державної зради, але які заподіяли шкоду економіці в особливо крупному розмірі – – карається позбавленням волі на термін від восьми до десяти років, позбавленням військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і позбавленням права посідати посади в органах державного управління». У зв'язку з цим доповнити також Розділ 2 Кримінально-процесуального кодексу України про підсудність: «Стаття 341 Виняткова підсудність Кримінальні справи по статті 1111 Кримінального кодексу України розглядаються виключно Верховним Судом України». До виводів 1. У даний час Комітет Верховної Ради з питань європейської інтеграції проводить експертизу законопроектів тільки з погляду того, суперечать або не суперечать вони європейському законодавству. Тим часом варто було б одночасно розглядати законопроекти і з погляду їх відповідності інтересам України, захисту її суверенітету, економічній безпеці. Це було б корисно (тим паче, що у всіх країнах ЄС є власне законодавство і ніхто не вимагає його уніфікації – важливо тільки, щоб воно не заважало вільному руху товарів, послуг, капіталів, людей). 2. Звернути увагу економічних інститутів на те, що мало розповідати про те, що треба робити. Треба сказати ще як практично забезпечити реалізацію їх ідей в існуючих умовах, обмеженнях. Як державі організувати здійснення власних інвестицій, де і як державі безпосередньо заробити необхідні засоби. Як збільшити засоби на державні замовлення (зокрема, від прибутку, що отримується від виконання цих замовлень і тому подібне).